Ми з чоловіком, нещодавно, стали батьками чудової дівчинки.
Ми щотижня їздили у лікарню на перевірку малечі. Робили завжди це удвох. Чоловік допомагав мені одягати крихітку, тому що я трохи боялась.
Та от, коли нам треба було їхати до лікаря, чоловіку сказала виїхати на роботу. Він одягнув маленьку, згорнув її в ковдру та поїхав.
– Що ж я маю сама з нею робити, аби лише не плакала, хай просто спить, — такі думки літали в моїй голові.
Маленька спокійно лежала певний час й не плакала. Я поклала її у машину та ми поїхали на огляд.
Доїхали до медичного центру ми спокійно. Віка проспала усю дорогу. Я час від часу зупинялась і перевіряла чи все гаразд із нею.
Та все закінчилось, коли ми зайшли до лікаря в кабінет. Віку потрібно було розбудити, але вона як відчула й прокинулась сама.
Дівчинка спочатку була дуже спокійною, не рюмсала, стала все розглядати, тому я трохи заспокоїлась.
– Так давайте роздягайте маля, — звернулась до мене лікар.
Я обережно почала, це робити, хоча серце стукало шалено. Думала лише, щоб вона не плакала і не кричала.
Огляд провели швидко, сказали усе гаразд й вийшли.
– Дитинка цілком здорова, ніяких проблем не бачу. Вага відповідає віку та й росте вона у Вас швиденько. Наступний огляд запишемо через місяць, оскільки потреби приходити раніше я не бачу, — розповіла мені спеціаліст.
Я подякувала, та думала лише про одне. Можливо, Віка так і буде лежати тихенько.
«Чи заколисати її», – були у мене думки.
Коли в кабінеті ми лишились двох, моя «маленька сирена» почала працювати.
Одразу я почала хвилюватись. Як же мені знову тебе зібрати, як одягнути маленький комбінезон.
– Ой, що ж мені робити, — взявшись за голову я швидко вибігла з кабінету.
Вийшовши, помітила, що лікаря не було, лише цокіт каблуків, був чутний на сходах.
Я швидко побігла за нею, щоб перехопити.
Здавалось, так хутко я ще не бігала.
Лікар почула, що за нею хтось біжить, повернулась й побачила мене схвильовану.
– Так, давайте згорніть її назад, як усе було, — стурбована подивилась на жінку я.
Хвала Богу, що вона дослухалась до мене й повернулась, щоб одягнути Віку.
Час маленьких комбінезонів пройшов. Я була цьому безмежно рада. Віці уже 3 роки та ми згадуємо цю історію часто, щоб підняти собі настрій. Наш сімейний лікар теж, інколи, жартує з мене та ми разом сміємось з тієї ситуації.
