Владислав вже довгий час планував полювання із батьком, але робочі справи ніяк не хотіли його відпускати. Він працює поліцейським, і часто рятує людей від різних лих, та захищає їх від усього, адже таке його покликання.
Батько Олег ще з дитинства навчав його бути чемним, ґречним та доброзичливим до усіх, учив любові до ближніх та допомагати людям, які його оточують. Так і виріс Влад чуйним та благородним хлопцем. Все село знало, що завжди можна попрохати допомоги у сусідського хлопчака, і він радо погодиться. Владиславові ж просто подобалось те, що він комусь може чимось зарадити, адже для нього це завжди було важливо — бути потрібним.
Владика виховував тільки батько, свою рідну маму хлопець не пам’ятає. Та він ніколи не відчував її відсутності, адже Олег завжди давав йому і любов, і увагу, і все-все, що потребує дитина.
Коли його син був малим, то батько казав, що мама пішла на роботу, і зовсім скоро повернеться, а коли Влад виріс, то сказав правду — мама покинула їх із батьком, бо не хотіла жити, як усі. Хлопець не ображався на неї, адже батько зовсім не навчив його осуду. Душа у сумління хлопця завжди були чистими.
Після 19 дня народження Владислав вирішив, що хоче й надалі допомагати людям, хоче бути справедливим та потрібним, тому подався працювати в поліцію. Перший час він був патрульним — слідкував за порядком у місті, яке знаходиться недалеко від його села. Та змучившись їздити щоранку та щовечора додому, він вирішив винайняти квартиру неподалік його місця роботи.
Згодом, через трохи часу, хлопець прижився в новому місці. Через його хорошу роботу та відданість, Влада підвищили в посаді, і тепер він працює начальником відділу патрульної поліції. В його підпорядкуванні тепер такі ж молоді хлопці та дівчата, які мають бажання допомагати іншим.
Та через велику кількість роботи Влад дуже мало бачився із батьком. Хоч він йому і пропонував переїхати до нього в місто, та Олег постійно відмовлявся, мовляв, мені там не буде що робити, а тут у мене хазяйство…
У свій вихідний син вирішив, що давно вже потрібно було провести час із батьком, тому запропонував йому піти на полювання. “Ми з тобою давно вже не проводили так час, як батько із сином” — розмовляв по телефону Влад із Олегом.
Тож із самого ранку він приїхав до села, забрав батька, та відправився на полювання. Олег розпитував у сина про роботу, сам розповідав про справи у селі, казав, що люди цікавляться чи складається все добре у Влада. Хлопця тішило те, що батько має із ким поговорити, і йому тут не сумно самому без сина.
Вони йшли лісом, та раптом телефон хлопця задзвонив — Владислава Олеговича терміново викликали на роботу. Він не міг відмовитись, адже це його покликання. Тому він посадив батька в автомобіль, та, не лишаючи його в селі, поїхав на роботу. “Це відбудеться швидко, я певен, зачекаєш мене чи в машині, чи в мене вдома, як тобі буде зручно” — сказав батькові син.
Коли Владислав Олегович зайшов у відділок, то побачив жінку в наручниках. “Вона ломилась у відділок, аби щось вкрасти. Не знайшла кращого місця для крадіжок!” – розповів черговий поліцейський начальнику.
Влад довго не думаючи, вирішив відпустити жінку, адже побачив, яка вона нещасна. Пияка, видно, що одинока та бідова. Він вийшов разом із нею з відділку, та сказав, що такий його вчинок вперше та востаннє. Вона повинна зрозуміти, що лише крадіжками ситий не будеш, але все ж це її справа — попадеться повторно, то потрапить за клітку.
Весь цей час батько сидів у машині приголомшений, адже ця бідова жінка-п’яничка — це мати Владислава, яку навіть через стільки років упізнав Олег.
