Моя сусідка Вікторія Володимирівна, жінка 47 років, жила сама, оскільки батьки померли, а заміжньою вона ніколи не була. Часто вона приходила до нас в гості, пила чай із мамою, питала в мене про навчання, адже тоді я вже навчалась в університеті. Іноді вона пригощала нас своїми пирогами, які робила щовихідних.
У Вікторії Володимирівни було двоє котів, з якими я ходила гратись, ще коли мені було всього 7 років. Я знала, що цих котиків жінка підібрала на вулиці, оскільки в неї завжди було величезне серце.
Часто пироги, які пекла, сусідка відносила безхатькам, які жили у нас біля мосту. Взагалі, вона часто носила їжу та теплий одяг тим людям, розмовляла із ними. Мені хотілось також ходити із нею, але вона мене не брала з собою, бо, мабуть, мама не відпускала, переживаючи.
Вікторія завжди подобалась мені найбільше, з усіх наших сусідів — вона не була буркотливою жінкою, якій вічно все не подобалось. Вона часто допомагала мені з домашнім завданням, коли батьки затримувались на роботі.
Та зараз, коли мені вже 18, я розумію, що ця жінка надзвичайно самотня. У мого тата є друг Ігор, у якого також немає дружини, і вони, мої батьки, навіть намагались познайомити тих двох, але ніяк у них не склалось.
Останнім часом я помітила, що Вікторія перестала приходити до нас. Подумавши, що вона занедужала, я ввечері купила солодкого, взяла маму, і ми спустились на поверх нижче у її квартиру.
Ми постукали, але ніхто дверей не відчинив. У цій порі Вікторія Володимирівна зазвичай була вдома, тому ми з мамою почали переживати. Ми подзвонили на її телефон, але задзвонив він за дверима. “Може не взяла мобільний із собою” — подумали ми, і повернулись до квартири.
Та наступного дня, після обіду, наша сусідка постукала до нас у двері, та з широкою посмішкою сказала, що хоче нас із деким познайомити. Перед нами постав чоловік років 50, із добрими очима, та приємною посмішкою.
– Це Василь, від учора він живе зі мною. Допомагатиме мені по господарству. – Сказала Вікторія нам.
Вони увійшли до нас, попили чаю із солодощами, які ми купували вчора Вікторії Володимирівні.
Згодом вони вирішили повернутися додому, а я пошепки привітала сусідку з тим, що вона знайшла своє щастя. Жінка подивилась на мене, посміхнулась та сказала: “Доню, ще вчора він жив на вулиці, а тепер має квартиру. Сподіваюсь, його життя тепер стане кращим.”
Вони пішли, а я ще декілька днів ходила, обдумуючи те, наскільки ж сердечна ця жінка. Вона врятувала чоловіка, допомогла йому із житлом. І знаєте, якби кожен був хоч трішки схожим на Вікторію Володимирівну, то наш світ був би набагато кращим.
