І здавалось би, що її Антоніна Степанівна доволі мила та привітна жінка, але є в ній один мінус – вона завжди все і всіх контролює, прикриваючись турботою. Коли це стосується дрібниць, то модна промовчати, але коли вона намагається командувати у важливих справах – мені важко тримати себе у руках.
З Оленою ми познайомились на весіллі у друзів – вона була подружкою нареченою, а я, відповідно, товаришем нареченого. Ми одразу ж змогли знайти спільну мову і нам було досить цікаво у компанії одне одного. Слово за слово і ми домовились про зустріч. Далі пішли побачення, зустрічі та пропозиція руки та серці від мене – на все це нам пішло менш як рік. Я просто був певен, що Олена – кохання всього мого життя. І, я переконаний, що так воно і є. хоч власне житло ми купили та ремонт ще не встигли зробити, адже грошей на все й одразу не вистачає. Але ми не хотіли відкладати наше весілля.
Ми домовились з бабусею моєї дружини, що деякий час, близько року, поживемо у неї та та не була проти. Тим паче в Антоніни Степанівни хороша трикімнатна квартира в одному зі спальних районів міста – велика, простора та й місця всім вистачить. А ми вирішили оплачувати всі комунальні послуги та купувати продукти додому – бабуся хай свою пенсію витрачає на себе. Так і домовились.
Спочатку все було чудово – жодних сварок чи непорозумінь. І так тривало перших три місяці. А потім бабусю як підмінили. Пані Антоніна почала постійно сперечатись, що ми не такі продукти купуємо, що не е готуємо і не так прибираємо. У бабусі назбиралось безліч претензій, але чому вони з’явились – ми так і не зрозуміли. Вона почала сваритись з онукою через будь-яку дрібничку – Олена купила молоко не тієї фірми, що звикла бабуся, котлети вийшли занадто сухі, ковбаса задорога, а мило у ванній не так пахне. Ми вже й не знали, що робити – шукати квартиру для оренди не дуже хотілось, але й постійно жити у сварках не варіант.
Якось, навіть, бабуся влаштувала скандал перед гостями й сказала, що ми її ображаємо і геть не беремо до уваги її думку. Ми були шоковані, адже ми ніколи з нею не сварились, нічого поганого не казали, а навпаки намагались потішити чимось приємним – смачною їжею, новою сукнею. Бабусю Олени як підмінили.
Ми не змогли це терпіти та таки знайшли для себе нове житло – невеличку однокімнатну квартиру за прийнятну для нас ціну. Ми зібрали речі й, нічого не сказавши бабці, переїхали геть. Було зрозуміло, що це спільне проживання ні до чого доброго не приведе.
Та вже за тиждень ми дізнались, чому бабуся так нервувала. Виявляється сусідка наговорила їй всяких дурниць – що ми плануємо відібрати в неї квартиру та продати, а її відправити «по світу». І сусідка сказала, що сама це чула від мене. Але, як вияснилось, я справді говорив про дім перестарілих. Та ця розмова була по телефону і то з другом – це його бабусі потрібно, бо живе в іншому місті та вони не мають змоги забрати її зараз. Ми все пояснили Антоніні Степанівні і, нарешті, помирились. Та переїхати назад все ж не наважились.
