Олег взагалі не вмів радіти нічому

Олена проживала у двокімнатній квартирі разом зі своїми батьками, чоловіком та двома дітьми. Місця не вистачало катастрофічно. Нічого дивного, обоє дітлахів вже школярі: перший та третій клас. Батькам теж відповідний нагляд потрібен був: уже немолоді, потребували спокою. З двома галасливими внуками то було з області фантастики.

Олена працювала кравчинею в ательє. Заробляла небагато. Вдома мала теж швейну машинку, то неодноразово брала замовлення на дім та сиділа до ночі, щоб лишню копійку заробити. Її чоловік Олег працював звичайним водієм маршрутки. Ніколи не був на морі, не любив гори, походив з невеличкого села, де й досі жила його мама.

Олена по житті не вміла скиглити. Завжди усміхнена, життєрадісна та привітна. Від неї випромінювало тепло та доброта. Нехай не мала дорогого одягу чи взуття, проте все виглядала охайно. Приємно було спілкуватися з нею не лише, як з професіоналом своєї справи, бо такі сукні шила, що дух перехоплювало, але і як просто з людиною. Саме тому мала багато подруг.

Проте гості в домі Олени були дуже рідкими. А все через Олега. Вічно набундючений, похмурий та злий, відлякував від себе. Навіть пасажири в маршрутці не раз робили зауваження, що, коли працюєш з людьми, то треба хоча б з дому брати уявну посмішку. На це чоловік хмурився та різко відповідав, деколи й образливими словами.

Олега завжди та все не влаштовувало в його житті. Квартира мала, попри те, що то було житло тещі та тестя. На власне Олег не заробив, та й не хотів. Авто немає, при тому, що міг декілька років тому взяти в друга на виплату непогану іномарку. Як Оленка не просила чоловіка, то він не здавався. Все говорив, що не хоче десять років сидіти в боргах та кожного місяця віддавати якусь частину за купу заліззя. Зате тепер стогнав, що ходити пішки та водити дітей до школи занадто важко.

Школа дітей Олегу теж не подобалася. Кричав на Олену, що можна було віддати їх в просту школу під боком, а не вести до гімназії за два кілометри. Що з них мають мудреці повиростати прямо?Та Олена сумирно мовчала, навіть не звертала увагу на вічні дорікання. Жінка, мабуть, просто звикла до того, що немає такої людини, котра змогла б догодити Олегу.

Наближався Новий Рік. Олег прийшов після зміни додому, як завжди, розлючений та незадоволений. Перше причепився до Олени, чому ще не розігріта вечеря. Жінка люб’язно відповіла:

– Коханий, дві хвилини та все буде на столі. Не сердься. Тобі так не пасує цей хмурий вигляд обличчя.

Та Олег, наче й не чув жінчиних слів. Навпаки ще більше розізлився. Нарешті плюхнувся в крісло та почав монотонно:

– Обіцяли до Нового Року премії. Що ти думаєш ми їх отримали? Дзуськи! Так і знав, що знову набрешуть. Пузаті позасовують собі в кишені, а ти, простий водило, сиди та лапу смокчи.

Оленка щиро подивилася на Олега та погладила його по плечу:

– Милий, ну це вже не вперше. Міг би й звикнути. Прикро, та що вдієш. Зате я закінчила чотири замовлення, сьогодні отримала оплату. Тому завтра ж підемо по магазинах. Купимо щось до новорічного столу. Сидоренки дзвонили, що прийдуть з нами зустрічати Новий Рік.

– О ні, – закотив очі Олег. Знову в новорічну ніч сидіти та дивитися на тих щасливих усміхнених людей. Самі живуть в халупі та працюють за дріб’язок, а радіють так, наче мільйонери!

– Олежку, не говори так. У них досить пристойна квартира. Можливо, не надто сучасний ремонт, проте затишно та комфортно. Та й роботи, як роботи в них. Чому й не радіти? Всі здорові, живі…

Олена навіть не встигла закінчити, як Олег знову завівся:

– А по магазинах завтра? Що ти купиш на тих пару копійок, що тобі сьогодні заплатили? Знову наробиш дешевих салатів? Бутербродів? Картоплі? Набридло це все!

Жінка стояла та прокручувала в голові думку:«Невже я стільки років витратила на цього нещасного злого чоловіка?» Оленка подала вечерю чоловіку та вийшла з кухні.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Олег взагалі не вмів радіти нічому