Життя моє видалося не життя моє видалося не надто легким. Я рано одружився і ми дружиною оселилися у місті. Спочатку жили у гуртожитку, де й народилася наша донька. Потім нам дали квартиру і там я мешкаю й досі. Моя дружина була чудовою людиною, мала добре серце та гарну вдачу.
Ще живучі в гуртожитку у нас завжди було людно, веселі компанії, пісні, тож не дивно, що переселившись у власне просторіше житло стало ще людніше. Моя дружина вміла створити затишну атмосферу, знайти до кожного підхід та розрадити будь-кого. Донька вдалася в неї. Коли донька виросла й одружилася, вони з чоловіком теж жили з нами. Нехай було й трохи тісно, але дуже затишно. За кілька років у молодого подружжя народився син, ми дуже тішилися онукові. Молода родина подумувала про окреме житло, але ситуація в країні була такою, що заробити навряд чи вийшло б. Тож донька з чоловіком вирішили їхати на заробітки. Малий лишився у нас, а ми й не проти.
Саме тоді нашу родину спіткало перше величезне лихо. Нам повідомили, що дочка та зять пропали безвісти. Серце жінки не витримало такої звістки, вона тяжко захворіла і скоро померла. Це був другий удар для мене, але я розумів, що потрібно триматися задля онука. Я мав взяти на себе його виховання і забезпечити усім, чим тільки зможу.
І в мене вийшло. Онук ріс допитливим та кмітливим, гарно закінчив школу, вступив до університету. Усі ці роки я сподівався на те, що отримаю хоч якісь новини про доньку та зятя, але дарма. Тож ми так і жили разом з онуком. Коли він зустрів свою дружину, то вони трохи пожили в мене, а потім перебралися у власне житло. Незабаром у них народилася донька, моя правнучка і я став усе частіше бувати у їхньому будинку, а потім і взагалі фактично переїхав до них. Вони працювали з ранку і пізна, а я няньчив правнучку. Час летів дуже швидко, дитина росла не по днях, а по годинах. Я так тішився, що на старості літ не лишився сам у свої квартирі й міг брати участь у вихованні правнучки.
Одного дня онук мені сказав, що вони вирішили переселитися. Вже й будинок собі пригледіли й хочуть мені показати. Я зрадів за них, адже дитина росте, трохи розширити житло було б не зайвим. Коли ми приїхали до двору, то дійсно там було просторо і будинок більший, двоповерховий, новенький. Я почав ходити кімнатами й напівсерйозно, напівжартома запитав, а в якій же я зможу лишатися. На що отримав відповідь, що власне правнучка вже доросла, можна її у садок віддавати й мені можна буде відпочити від них і жити у власному житлі.
Мені стало так досадно. Все життя виховував то доньку, то онука й ось правнучку, аж тепер став нікому не потрібен. Я намагався не подавати виду і швидко зібрався додому. Дорогою я пригадував усе своє життя, маленького онука, як його колихав, як до школи водив та на футбол, згадував його першу бійку і першу закоханість. Аж скупа стареча сльоза навернулася на очі. Отак непомітно у спогадах я й дістався додому. Там посидів, походив із кутка в куток, зрозумів, як тут пусто та самотньо. Вирішив таки набрати онука. Погомоніли, той сказав, що переїзд планують за кілька місяців, у садочку, що поблизу домовилися щодо доньки.
Договорили, я поклав слухавку і думаю, може я даремно так засмутився, може вони думають, що я старий і мені тяжко, а може я дійсно нікому став не потрібен і даремно сподівався, що буду з ними виховувати правнучку. А може потрібно буде більше про це поговорити і я їм ще згоджуся, буду навідувати та забирати дитя із садочка.
