От в чому в житті мені пощастило, то це з батьками – в кожен момент свого життя я знала, що можу на них розраховувати. І це стосувалось усього – будь то звичайна душевна розмова, звернення за порадою чи допомога в матеріальному плані. Я в сім’ї єдина донька, тому вся увага та любов приділялись лише мені. Загалом, я росла гарною дівчинкою, але трішки розбалуваною. Батьки забезпечили мені безтурботне забезпечене життя і я дуже їм за це вдячна.
Навіть коли на третьому курсі університету я погодилась вийти заміж за свого хлопця, вони лише пораділи за мене й погодились подарувати нам це свято. А згодом я завагітніла й батьки з нетерпінням чекали появи своєї першої онучки. Обіцяли допомагати з донечкою, лиш просили не покидати навчання й отримати повну вищу освіту.
Справді, їм у ролі бабусі й дідуся дуже подобалось – вони багато часу проводили з онукою й просто задарювали її подарунками. Та й мені подобався цей їхній звязок, поки батьки грались з моєю донькою, я мала можливість відпочити від материнства та побути в тиші.
Все було чудово, проте в якийсь момент у нас з чоловіком пішло все шкеребеть. Не знаю як це пояснити, ось так проснулась і зрозуміла, що ми вже чужі люди. Довго думала над цим і шукала причину такої різкої зміни, проте нічого не знайшла. Можу лише здогадуватись, що це через раннє одруження чи через вагітність, а можливо, ми ніколи не кохали один одного.
Проте, батьки допомогли мені пережити і цей етап в житті. Вони на якийсь час забрали до себе мою донечку, а я могла розібратись з думками та вирішити як жити дальше. Всього за місяць такого гостювання я прийшла до себе та відволіклась влаштувавшись на роботу. Життя мами-одиначки вивилось не таким вже й легким, проте як завжди могла розраховувати на допомогу найрідніших.
Проте, якось з донькою гуляли по магазинах і яким було моїм звивуванням, коли на відмову купити нову іграшку вже й негайно у моєї дівчинки почалась істерика. Такого раніше ніколи не було, тому я навіть не знала як реагувати і звідки це взялось. Згодом виявилось, що бабуся з дідусем постійно купляли все, що онука лиш забажає і вона відвикла чути в чомусь відмову.
– От ти мені нічого не купляєш, то я піду до бабусі жити! Вона любить мене, а ти ні! – постійно чула я від доньки.
Але хіба любов вимірюється в кількості куплених іграшок? – Думаю, що ні. Тому спробувала поговорити зі своїми батьками та попросила їх бути не такими щедрими до онуки, адже це впливає на її поведінку. Вони наче б то зрозуміли та пообіцяли ще поговорити на рахунок цього з моєю донькою.
Та ця їхня розмова зробила лиш гірше. Донечка все шантажувала мене, що піде жити до своїх бабусі та дідуся. Звісно, це було по-дитячому, але все одно не приємно.
Я спробувала пояснити їй, що я її мама, тому несу за неї відповідальність, а до бабусі з дідусем вона може їздити лише в гості. Та й їхній вік вже не дозволяє виховувати малу дівчинку і у вьому встигати за нею. З поведінки донечки я розуміла, що розмови не дуже допомагають, тому вирішила діяти рішучіше.
А мої дії були в тому, що я забрала донечку та на якийсь час переїхала у інше місто. Ненадовго, всього на декілька місяців, проте таким чином спілкування моїх батьків з їх онукою обмежувалось лиш телефонними дзвінками.
І знаєте, це допомогло – в іншому місті ми мали змогу проводити час лише вдвох, багато говорити та стали як справжні подруги. Нарешті до доньки дійшло, що мені не обовязково поводитись з нею так, як бабуся з дідусем і від цього я люблю її не менше. Проблема вирішилась, тому ми змогли повернутись додому.
Не знаю, можливо причина такої поведінки дівчинки була зумовлена якимось перехідним періодом в її житті, чи це просто були якісь “заскоки”, але після такого певного відпочинку наші стосунки з донечкою змінились – вона перестала так себе поводитись. Сподіваюсь, що і в майбутньому всі наші проблеми будуть так же з легкістю вирішуватись.
А чи були у вас з дітьми такі проблеми? Та як ви їх вирішували?
