Після весілля донька з зятем залишились жити зі мною. Місця достатньо, та й мені не сумно, адже, крім них, в домі й поговорити ні з ким.
Я сподівалась на приємну сімейну атмосферу, допомогу по дому, дружні розмови вечорами. Так було тільки перший місяць, як то кажуть, медовий. А далі почався суцільний жах. Зять приходив з роботи й тільки буркотів. Все йому не так: тут не прибрано, там не приготовано. Хоча в домі я щодня намагалась робити вологе прибирання і мінімально підтримувати чистоту, доки вони обоє були на роботі. Та і їжа завжди готова, але майже щодня не та, яку він хотів.
Спочатку я все списувала на період адаптації: до нового способу життя, відповідальності за дружину, місця проживання. Але час ішов, а ситуація не змінювалась.
Варто сказати, що перед переїздом молодята заявили: оскільки будинок мій, техніка вся моя і робота по дому переважно на мені, то оплата комуналки та покупка продуктів та побутової хімії залишається за ними. Я й не проти – вони обоє заробляють достатньо, машину зять має давно, дітей поки не народили, отже, грошей вистачатиме і всі почуватимуться комфортно.
Задля справедливості, комуналку вони завжди платили справно. А от з іншим якось не задалось. Вже протягом першого року спільного життя покупок від них ставало все менше. На мої прохання щось купити (смачненького ж усі хочуть) ніхто не реагував. Звісно, багато ми брали з городу, але ж не можемо весь час їсти картоплю і гарбузовий суп.
Ну я й почала купляти все сама: від м’яса аж до прального порошку. Витрачала на це всю пенсію та ще й гроші, якими допомагає старша донька з закордону. Зять лише зрідка купляв щось незначне – пляшку олії чи трохи фруктів. Але фрукти й цукерки одразу ж зникали у їхній кімнаті, доступу до них у мене не було.
Коли ми з донькою залишались наодинці, я намагалась якось обережно з нею поговорити, нагадати про нашу домовленість. У відповідь чула лише захист у сторону зятя та те, що гроші вони відкладають.
Одного разу я спробувала заговорити про це вже за спільним столом, на що почула від зятя, що треба економити.
– Я все життя економила, щоб дітям дати найкраще. На старості хочу пожити, як усі нормальні люди, — різк0 відказала я.
У зятя очі просто кр0в’ю налились. Кину8 виделку на стіл, наказав доньці збиратись, мовляв, вони переїжджають. Коли всі речі були спаковані в машину, він повернувся на кухню забрати останній десяток яєць з холодильника, бо він на його гроші куплена! Отакої поваги та вдячності дочекалась. Шкода мені дочку, яка живе з такою дріб’язковою людиною. Але в чужу сім’ю з порадами лізти не буду. Хай живуть, як знають.
