Я одружений вдруге. З першою дружиною ми прожили 5 років. Після чого розлучились, бо зрозуміли що наше кохання себе вичерпало і ми були нещасливі разом. Вирішили залишитись друзями, адже у нас росла спільна донька Катя, якій тоді виповнилось лише 4.
Хоч розлучились ми мирно, але я дуже був пригнічений у цей час. Тому вирішив щось поміняти у своєму житті.
Так я й вирушив закордон. Спершу щоб просто змінити обстановку, потім зрозумів що це чудова нагода підзаробити грошей. І для себе, і про майбутнє доньки думав.
Пробув я там 5 років. В один момент просто зрозумів що досить з мене і повернувся на батьківщину.
Я мав достатньо збережень щоб купити будинок та відкрити свій бізнес.
Часто брав до себе Катрусю на вихідні. Ми весело проводили час.
Я ще якийсь час жив сам, а потім зустрів Юлю. Вона також мала двох донечок, жила з ними в батьків у невеликій квартирі. Ми почали спілкуватись, згодом це переросло у стосунки.
Та не довго думаючи я запропонував їй з доньками переїхати до мене. З дівчатами я поладив одразу, та й з Катрусею вони подружилися. До речі, вони були майже однолітками.
Все було як у звичайній сім’ї.
Бізнес мій процвітав. Я купив собі машину. Та відкладав гроші на навчання донечки. В грошах я не потребував – на все вистарчало.
З Юлею ми одружилися. Вона була чудовою жінкою та мамою. Побутом займались ми вдвох. Старався у всьому їй допомагати. Навіть коли після роботи приходив змучений, міг приготувати всім вечерю.
В той час Юля не працювала. Я і не наполягав – ми сім’я та, отже у нас все спільне.
Час йшов. Ось ми вже 5 років як одружені. Дівчатам на цей момент було по 17 та 15 років. І Юля часто почала говорити про майбутнє доньок, я її розумів, адже про сам завжди піклувався про майбутнє Катрусі. Якось підвела розмову до того, що було б добре залишити цей будинок її донькам, адже своїй доньці я вже купив гарну квартиру, тому будинок їй не знадобиться.
З одного боку я був ошелешений такою наглістю, а з іншого, розумів що вона як мама турбується про своїх дівчат. Але я і так повністю їх забезпечував. Оплачував навчання в приватних школах, та був готовий ще й оплачувати навчання в університеті. Ніколи нічого в замін не просив.
Це мій будинок, на який я важко заробляв. Тому лише я маю право вирішувати кому і коли він достанеться.
Я відмовив Юлії, на що вона дуже образилась. Навіть її батьки мені телефонували, щоб переконати записати дім на їхніх онуків. Звідки така наглість у людей? Чому вони вважають що там є їхня частка?
А як живуть діти, батьки яких не в змозі дати їм житло?
– Правильно, вони самі на нього заробляють. Я був такої думки. Я не розділяю дітей, але вважаю що винен лише Катрусі. Через те що мало уваги приділяв їй в дитинстві.
Тому я оформив у нотаріуса документ, який засвідчував в разі чогось – будинок буде її. А Юлю хоч і кохаю, та вважаю що зробив усе правильно.
А ви як вважаєте? Чи повинен я був записати будинок на падчерок?
