Моя бабуся Неля довгий час працювала на пошті. Їй подобалось спілкуватись із людьми, і на ділянці, яка була закріплена за нею, вона товаришувала з усіма. Її добра вдача дозволяла налагодити контакт із найвередливішими жителями. Тож, вона познайомилась із Вірою Григорівною — жінкою із дуже особливим характером. Здавалось, вона завжди була невдоволеною та прискіпливою до всього, до того ж вона була вже старшою.
Віра Григорівна жила сама у приватному секторі в центрі міста. Будинок її був стареньким, але й полагодити його не було кому. Неля бачила, що жінці важко вже робити щось в городі, чи готувати собі їсти, тому вона стала за нею доглядати. Та Вірі постійно щось не подобалось, чесно кажучи, це не дивно, адже за професією вона була вчителькою трудового навчання, а вчителі, як я знаю, дуже прискіпливі та перебірливі в житті.
Коли моя бабуся приходила їй чимось допомогти, наприклад, позбирати смородину, то моя мама швидко, замість Нелі, розносила пошту. На такі маніпуляції Віра Григорівна говорила моїй бабусі щось типу: “Ти що, сама не можеш все зробити, нащо було доньку просити?”. Я не могла зрозуміти, чому вона так реагує, адже моя бабуся вже також не молода, щоб з усім впоратись самотужки, але коли я трохи підросла, і дізналась, що вона за покликанням вчителька, то все стало зрозуміло.
У Віри Григорівни також була дача, на яку вона час від часу їздила, аби доглядати за своїми кабачками, які вона дуже любила, та річ у тім, що вона вже практично нічого не бачила, аби щось робити, тому моя бабуся запропонувала їй купити в неї ділянку, оскільки й сама хотіла шматочок городу за містом. Віра сказала, що готова продати їй землю за символічну суму в 300$.
Відтоді Неля розривалась ще й між дачею, окрім допомоги Вірі Григорівні та роботі. Часто бабуся мене брала із собою, поки готувала жінці їсти, але в ті випадки Віра казала, аби я їла також, бо дуже боялась, що моя Неля хоче її отруїти, аби забрати собі хату. Та моя бабуся і не розраховувала ні на що, адже допомагала старій жінці лише тому, що їй було її шкода.
Тож, за кілька років Віра Григорівна зустрілась із Богом, через що моя бабуся дуже засмутилась, та згодом вона дізналась, що жінка залишила свій будинок їй. Неля хотіла знайти родичів жінки, та їй так і не вдалось. Та одного дня з нею зв’язався невідомий чоловік, та сказав, що він син двоюрідної сестри Віри, і хоче, аби моя бабуся віддала йому будинок.
Нелю це дуже обурило, адже вона не могла зрозуміти чому він взагалі з’явився, адже все життя Віра Григорівна жила сама, і на старість літ їй не було кому навіть приготувати їсти, а тут набігли якісь родичі…
Бабусі не те щоб не хотілось віддавати будинок, ні, вона знала, що він належить не їй, адже робила все тільки з добрих спонукань, Нелі просто було образливо через Віру, адже вона стала потрібна своїм родичам, хоч і далеким, тільки після смерті, і через майно, яким вона володіла.
Загалом, все закінчилось тим, що будинок залишився моїй бабусі, адже заповіт оскарженню не підлягав.
