Подарунок долі

Якось під ранок, коли я поверталась із нічної зміни, я шалено хотіла спати, тому думала лише про своє тепле ліжечко, та чашку гарячого чаю. Та біля смітників нашого будинку, я почула дивне шелестіння, вирішила глянути, що там.

Коли я підійшла ближче, побачила маленьку дівчинку, яка була одягнена в лахміття, червоне платтячко, було потріпане та брудне, вона шукала щось у смітниках, та намагалась знайти якусь їжу, виглядала вона жахливо.

Я на мить завмерла та в думках було: «Бідолаха, вона напевно, голодна та й замерзла.»Дівчинка була на вигляд років семи, стомлена, брудна та дуже худорлява.

– Агов, малеча, не бійся, я тебе не скривджу? Ти що тут робиш сама? Є хтось з дорослих із тобою? – дитя забилось в кут, й почало тихо схлипувати, я подумала, що налякала її, тому вирішила, взяти до себе, відігріти та нагодувати.

Уже у квартирі, я спочатку нагодувала малечу, а потім вже й покупала її.

– Усе добре, дитинко, не бійся, я не зроблю тобі погано, у тебе є ім’я? – поцікавилась я.

– Так, мене звуть Оленка, — прошепотіла дівчинка.

Бідненька, уся тремтіла, я дала їй ще печиво, та поклала спати. У мене був пес, Барон, йому дуже сподобалась Оленка, він не відходив від неї цілий вечір. Коли вкладала спати дитя, побачила, яка вона худюща, мабуть, давно вже блукає дворами.

Я не спала цілу ніч, думала, як мені вчинити, й вирішила набрати в соціальну службу, щоб відправили до мене інспектора, який поговорить з дитиною, може вона втекла з притулку.

Поки ми спілкувались на кухні, Оленка спала, та от, вона прокинулась і зайшла до нас, побачивши, жінку інспектора, малеча перелякалась й забігла в кімнату, прикрилась ковдрою і стала плакати, на контакт дитина не йшла, я викликала сімейного лікаря.

Лікар приїхав швидко, він дивом знайшов контакт з дівчинкою, оглянув її та сказав, що є ймовірність гнійної ангіни, горло було дуже червоне та опухле, вирішили відвезти у лікарню.

Інспектор із соціальної служби принесла дитячий одяг. Я одягнула Оленку, та ми разом пішли до машини. Вона стиснула мою руку, і я зрозуміла, дівчинка, не хоче йти.

Ну ось її забрали. Машина їхала, лише з вікна виднілись дитячі рученята, які невпинно махали мені. У той момент я заціпеніла, сіла на лавку, й гірко заридала. Я не знала, чи правильно роблю взагалі і як далі бути.

Чому усе так несправедливо в цьому світі? Навіщо люди народжують дітей, а потім про них не дбають! Діти ж ні в чому не винні, а мають мучитись через непутящих батьків.

Піднімаючись по сходах у квартиру, й знайшла на цементі рожевий бантик, то була шпилька Оленки. Тоді я вирішила, що маю допомогти малечі. Я пішла у дитячий магазин, придбала нові речі дівчинці та купила фруктів.

У палаті, де була Оленка, пацієнтів більше не було, лише вона лежала та мовчала, не хотіла говорити ні з ким. Дівчинка побачила мене:

– Невже це ти? Ти тут? Я тебе так чекала! – зі сльозами в очах сказала мені це Оленка. Потім я віддала їй шпильку, вона одразу зробила собі хвостик, та світилась від радості. Я відкрила пакет, там було чимало смачненького. Дитина, стала їсти з таким апетитом, що я зголодніла аж сама, ми разом почали ласувати солоденьким.

Пройшов тиждень, як Оленка була в лікарні. Я приходила кожного, ранку, як поверталась з роботи. Та одного разу я побачила у дворі жінку, вона була п’яна в руках пляшка. Як сказали мені, це була його мати, жінка раніше сиділа в тюрмі, а потім родила Оленку і стала пити.

Якось, як зазвичай, я йшла до Оленки, та мене зупинила чергова, й сказала:

– Ви куди, що вчора ввечері її забрали. Приїхали з опікунського центру й відвезли її туди. Я розгубилась, і просто розвернулась, попрямувала до входу. Йшла через сквер. Міркувала про усе, що відбулось.

Час йшов. Мені здавалось, промайнула ціла вічність, та це було всього чотири дні. Я набрала в опікунський центр.

– Добрий день! Скажіть, будь ласка, як там Оленка? У неї все добре? – руки спітніли від хвилювання.

– Так, добрий день. Вона часта запитує про Вас, Ви, мабуть, Софія? Якщо хочете, можете навідати її, я думаю вона буде рада. Буду бігти, мене уже кличуть, знову ті діти щось не поділили. Бувайте!

Від цих слів, я зраділа та водночас розгубилась, але це було не надовго. Я взяла сумку, зайшла в супермаркет, щоб купити чогось смачного і попрямувала до Оленки.

Першим ділом, я знайшла інспектора, що заходила тоді до мене. Вона була хорошою жінкою, і сказала, що я можу приходити у будь-який час, щоб навідати дівча.

Ба більше, вона сказала, що я можу брати Оленку інколи до себе, просто треба владнати деякі формальності. Я була їй дуже вдячна.

– Привіт! Я так тебе чекала! – хвилина та Оленка вже у мене на руках, обіймає та міцно стискає мою руку.

– А ми підемо до тебе в? Я дуже хочу туди, — подивилась тривожно на мене Оленка.

– Скоро ми потрапимо до мене, до речі, тебе там чекає твій друг – Барон, він буде радий знову тебе бачити, — відповіла я.

– І ми лишимось у тебе назавжди?! – з надією в очах глянула на мене Оленка.

Я як, зазвичай, зранку йду додому з роботи, і мене там чекає, вона – моя доня, Оленка, яка постійно готує мені сніданок, знає, як я втомлююсь. Вона у мене вже така доросла, їй 19 років.

Згадую, як швидко злетів час, пройшло 15 літ, хто б подумав, що життя складеться саме так.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Подарунок долі