– Тримайте, це Вам, – дзвінкий дитячий голос вирвав Віру з її думок. Вона різко повернула голову і побачила біля себе маленьке дівчатко років чотирьох, яке простягувало їй ляльку з рожевим бантиком на голові.
Дівчинка дивилась на жінку благальним поглядом так проникливо, ніби їй пообіцяли аж десять нових іграшок, якщо вона позбудеться цієї ляльки.
– Мені вже надто багато років, у ляльки я вже не граюсь, забирай, – трохи різко відповіла жінка.
Їй дуже хотілось прогнати малечу, яка відволікла її від роздумів про справи: підлеглі на роботі перестали її поважати, хіба тільки розпускають чутки і називають її стерв0м за спиною, чоловік вдома чекає на вечерю, та ще й, як на зл0, пробила колесо дорогою додому.
– Вона попросилась до вас на ручки, як тільки побачила, – дитинка мило посміхнулась, ступила на крок ближче і знову простягнула ляльку.
Жінку анітрохи не зворушувала крихітна дівчинка в білій сукеночці з мереживом, яка ще не знала, що таке зл1сть, справи, заклопотаність чи підлеглі.
– Ти все вигадуєш, іграшки не вміють говорити, – Віра різко підірвалася з лавки і рушила додому.
Але за кілька кроків стала йти повільніше, а потім і зовсім зупинилась. В голові запаморочилось, ноги підкосились і сльози градом полилися з очей.
Раптом жінка згадала маленьку Вірочку, яка 25 років тому просила маму купити їй ляльку, дуже схожу на цю. Мама різко відповіла, що не має грошей. Але Вірочка знала, що гроші були. А мама стала забувати про неї та її бажання ще рік тому, коли від них пішов тато. В ту мить маленька дівчинка пообіцяла собі, що зробить усе, аби у неї завжди були гроші і можливість купувати своїм дітям все, що вони захочуть.
Майже так і сталося: Віра – успішна власниця туристичної агенції, одна з найбагатших людей у місті, всі речі її брендові, машини – щойно з салону. Тільки от одне не здійснилось – немає тих, хто просив би про нові іграшки.
Віра одружена 10 років і 9 із них провела в боротьбі за маленьку крихітку: десятки лікарень, сотні лікарів, тисячі обстежень. Спочатку – діагноз «непліддя», потім кілька викиднів. Кілька перших років вона вірила в силу науки та медицини. Кілька останніх – у диво. А тепер вона й зовсім опустила руки.
Чоловік її у всьому підтримує і каже, що кохає, навіть якщо у них ніколи не буде дітей. Тільки от мама і подруги не стихають у своїх розмовах: мовляв, знайде собі ту, яка йому народить.
– Добре, я візьму цю ляльку, – тихо відказала Віра, змахнувши з ока чергову сльозу.
– Тільки вона вже хоче спати, тому знайдіть для неї ліжечко, – дівчинка швиденько поклала ляльку на руки жінки і побігла обіймати свою матусю.
– А як тебе звати? – крикнула Віра, яка все ще не усвідомила, що відбулось, їй услід.
– Катруся, ну нарешті! Де ти була так довго? Я вже почала хвилюватись, – почувся віддалік голос мами, що підхопила крихітку на руки.
– Катруся.. – про себе повторила Віра.
Майже за рік жінка щодня приходила посидіти на тій же лавочці, де зустрілась із дівчинкою. Тільки тепер вже із візочком, в якому солодко спала її маленька Катруся і лялька з рожевим бантиком.
