Поклик матері

– Заберіть його від мене! Я не буду його торкатись!

– Змилуйтесь, дівчино, Ви ж тепер матір! Вона хоче молочка, погодуйте її! – промовила стара санітарка.

– Я не хочу! Мене верне від однієї тільки думки про це! Я не можу більше терпіти! – обурено відповіла дівчина.

Жінка покликала лікаря, щоб та забрала дитя. У мене був чудовий чоловік, який мене кохав, як здавалось тоді. У нас була ідилія, яку помічала вочевидь лише я.

Мої друзі заздрили мені, говорили: «Оце вже маю чоловіка, красивий та балує постійно!». Так і було, він виконував усі мої забаганки. Та не відходив від мене ні на мить, завозив куди було потрібно й забирав. Декілька днів мені було погано, я вирішила зробити тест. І от – позитивний. Я була щаслива.

– Коханий, маю тобі дещо сказати. Скоро нас буде трьох. Ти радий?

– Нічого собі, оце так новина, — якось не дуже захоплено Ігор відповів. – Отож, треба вже вибирати колиску.

Та от лише вибирати я пішла її сама. Ігор зник, відтоді, коли я йому це розповіла. На дзвінки не відповідав, просто пішов. Пізніше мені написала його дружина. Так, так дружина. У нього була сім’я, думаю цього достатньо.

У мене був нервовий зрив. Після таких новин, я почувалась роздавленою. Я виливала свій біль, молодшій сестрі, яка була закордоном. Дзвонила і плакала їй у телефон.

Друзям вирішила не розповідати, не хотіла балачок за спиною

Трохи оговтавшись, я зрозуміла, що погано себе почуваю. Низ живота тягнуло. Я пішла у лікарню. На огляді в лікаря, у голові були думки, зробити аборт. Я боялась бути сама і виховувати ту дитину.
Та лікар сказав, що якщо я так вчиню, то більше не зможу мати дітей. І я зупинилась, вирішила, краще віддам її потім у притулок. Адже любові до того «ембріона» я не відчувала.

Час пройшов швидко. Води відійшли вночі, а народила я на світанку.

– Привіт, дівчинко, ти молодчина. У тебе дівчинка! – відповіла мені санітарка, коли я відкрила очі.

Та злість у мені не зникла. Я не хотіла бачити тієї дитини. Брати на руки та взагалі, мені хотілось швидше піти звідти забути, про ту вагітність. Та, Віра Петрівна, присіла біля мене, й почала розповідати життєві байки, дитячого життя в притулку. Яких я слухати не хотіла.

Після того як усі розійшлись, я закрилась в палаті, хотіла випити снодійного й заснути, щоб забути це все.

Та на хвилину, я подумала: «Це ж не лише його дитина, це ж і моя». Я викинула пігулки та вибігла у відділення в пошуках своєї малечі.

– Куди Ви її віднесли? Віддайте мені моє дитя! – я плакала і шукала будь-кого хто мені б допоміг.

Мене перестріли санітари, вкололи щось, щоб я заспокоїлась та відвели до лікаря.

– Віддайте мені, моє дитя, я хочу її бачити, — я заспокоїлась, але не відступала.

– Це радує. Поклик матері є! Буде діло! – відповів мені головний лікар. – Відведіть її до себе, і дайте маленьку, хай погодує.

Коли її принесли. Вона була така крихітна, така беззахисна. Вона шукала мене своїми маленькими рученятами. Така мила й сонячна дівчинка, така рідна. Тільки зараз я відчула це – материнську любов, яка сильніша понад усе на світі. Моя Ангеліна, наче ангел світла і чиста дівчинка.

***
Я говорила раніше, що друзів у мене не було. Так от, зараз у мене з’явилась не просто подруга, а й підтримка та любов, яка є завжди у серці та чекає мене вдома. Постійно телефонує та хвилюється про мене. Моїй Ангеліні вчора виповнилось 18 років. Моя рідна кровинка, яка для мене все. Я дякую Богу, що мені вистачило тоді розуму не зробити найбільшої помилки у своєму житті. Тоді б я ніколи не дізналась, що можу настільки сильно когось любити.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Поклик матері