Була хороша літня пора. У центральному кафе на терасі стояли диванчики, на одному з них лежало немовля закутане у світлу ковдру. Ніхто з відвідувачів не надавав цьому значення, думали, що батьки десь поряд.
Так тривало поки дитина спокійно спала, та як тільки вона почала плакати, люди помітили її. Проте підходити ніхто не збирався. Офіціантка Олена, вирішила заспокоїти малечу. Взяла на руки та трохи забавила, все приказувала:
– Ти дитинонько, не плач, дам тобі смачний калач!
Дитинка спочатку стала посміхатись, а потім заспокоїлась та знову заснула. Олена, поклала немовля назад, але хотіла зачекати маму, хвилювалась, щоб нічого не трапилось із дівчинкою. Час плинув, та ніхто не підходив. Олена, вирішила запитати у відвідувачів чи ніхто не бачив, батьків цієї дитини. Через кілька хвилин вона зрозуміла, що ніхто не прийде до цього дитяти, оскільки нікого люди не бачили.
Жінка розгубилась, але вирішила занести дитинча у середину. І запросити в охорони відео з камер, які висіли біля входу в кафе. Але чи дасть хтось їй його, вона не знала, оскільки працювала лише тут другий день і не усіх знала.
– Добрий день, тут така ситуація… я знайшла дитину у нас на терасі, ось.
– Ти жартуєш, чи що? Чи мені вирішила її подарувати?
Говорили, що наш охоронець добрий, але надто вже серйозний, думаю тому він так відреагував.
– Ні, звичайно, Ви що, я справді знайшла її!
Заспокоївшись, Олена переказала історію своєї знахідки, та її мучило запитання, на яке вона ніяк не могла знайти відповіді:
– Я не розумію, що вони за батьки, що дитину забули?
Петро, так звали нашого охоронця, мовчав та уважно слухав мене, здавалось він мені вірить…
– Олено, ти молодець, ти, можливо, врятувала те дитинча!
– Дякую, звісно, та думаю, кожен це зробив би. То як ви думаєте?
– А думаю, я те, що на відео не видно нічого, у нас ті дерева розрослись, якраз камеру закрили. Треба викликати правоохоронні органи.
– Не знаю, мабуть, Ви маєте рацію.
– Та є одна справа, важливіша, яка не буде чекати. Малюк, то кричати став, певно він їсти хоче. Треба бігти за сумішшю спеціальною, чи як там воно називається.
– Ой, точно. Я можу збігати. Якщо Ви допоможете мені.
Петро був не проти, дітей у нього не було, та він їх любив, тому погратись з немовлям для нього в радість. Він взяв дівчинку на руки, а збоку біля нього йшла Олена. Збоку вони виглядали, як чудова пара. Та навіть не підозрювали, що це їх перше побачення. Про це пізніше. Тим часом дитинка, почувала себе добре, навіть знову заснула поки вони йшли.
Тим часом, правоохоронці уже старанно працювали, щоб знайти непутящих батьків, які покинули дитину. Зібрала показання у людей, допитали персонал, щоб встановити особу. Одна жінка змогла описати, хто приніс дитину. Вони навіть склали фоторобот, який розіслали по ближнім районам.
То був чоловік. Його бачили, як він вийшов з кафе, та пішов в сторону автостанції. Після вдало організованого плану перехвату, чоловіка затримали, коли він їхав в інше місто. Це був звичайний алкоголік. Дитину йому народила його співмешканка. Та вони не мали за що її годувати та він вирішив вивезти та лишити її десь, щоб хтось забрав.
Батько дитини, не переймався, чи його будуть шукати.
– Я не думав, що хтось мене помітить, я був напідпитку… Було байдуже мені…
Звісно, його одразу позбавили будь-яких прав на дитину. Та виписали штраф. Та головне, що дівчинку в притулок не віддали. Олена та Петро, лишили її собі. Вони розписались та вдочерили дитину. Адже, завдяки їй створився їх союз, а цю ситуацію вони ще будуть розповідати своїм внукам. І дякувати долі, що все вийшло саме так.
