Я з дитинства люблю проводити літній час у прабабусі. Живе вона на хуторі у горах, який розміщений далеко від людей та цивілізації, найближчі сусіди живуть за п’ятнадцять-двадцять хвилин ходьби навпростець через ліс, а якщо дорогою, то і тридцять хвилин потрібно затратити. А доїхати сюди можна або своїм транспортом, або ж автобусом, який приїжджає один раз вдень. Та хоч тут нема нормального мобільного зв’язку, інтернету та інших винаходів цивілізації – тут можна відпочити душею.
Моїй прабабусі уже за дев’яносто, у своєму житті вона пережила чимало. Щоразу, коли приїжджаю до неї, то дізнаюся щось нове з її біографії. У неділю у нас традиція: зранку йдемо о церкви, а після ліпимо пироги із картоплею. Потім ставимо окріп, заварюємо і сідаємо обідати. За вживання їжі бабця розповідає історії. Цієї неділі розказувала, як їх із батьком, бо мама її уже померла від важкої хвороби вивезли на територію Польщі.
Вона навчалася у другому класі, дорогою дуже переживала, як їм там буде, у який клас вона потрапить чи не будуть діти з неї сміятися. З одягу у неї було лише дві вишиті сорочки, одна спідниця, сарафан і піджак. Переживала чи не насміхатимуться, що вона коротко пострижена, хоча до цього була довга густа чорна коcа, але після смерті матері – вона обрізала, бо не було кому її заплітати.
Коли вперше зайшла до класу, то згадує з усмішкою на обличчі, що всі дуже привітно і радісно запрошували сісти біля них за парту, були дівчата теж одягнені у вишиті сорочки, згодом вона дізналась, що вони теж з України.
Ми деколи налаштовуємо себе на погане, а все виходить зовсім навпаки.
