Коли ми познайомились з Владом, знала, що він вже розлучений і має дитину від попереднього шлюбу. В принципі, на той час я була в такому ж стані й сама виховала донечку.
Коли моя мама дізналась про мої нові стосунки, чомусь була переконана, що це саме я була розлучницею в шлюбі Влада.
Проте, історія була зовсім іншою – він розлучився ще за довго до стосунків зі мною. Та й причиною їх розладу з колишньою була зовсім не чиясь зрада, а просте нерозуміння один одного. Загалом, після розлучення їм вдалось зберегти адекватність спілкування та виховувати спільну дитину. Що не скажеш про мої колишні стосунки.
Зі своїм тодішнім чоловіком ми одружились по молодості та по дурості, не маючи нічого народили дитину. І замість того, щоб забезпечувати сім’ю, колишній обрав не змінювати своє життя й далі тусуватись зі своїми друзями. Ми з донечкою для нього були другорядним, тому після двох років такого життя я вирішила покінчити з цим і подати на розлучення.
З того часу мені було зовсім не легко – потрібно було одній піклуватись про свою доньку, забезпечувати та повертатись до нормального життя. Благо, моя мама всіляко допомагала і від цього було трішки легше.
Тому, коли вона дізналась, що я знову зустрічаюсь з чоловіком дуже насторожилась. А те, що він вже розлучений і має дитину повністю переконали маму, що він погана людина. Хоч це далеко не так.
Не зважаючи на мамине “проти”, наші стосунки з Владом ставали серйозними й все йшло до весілля. Я не боялась, що він не подружиться з моєю донечкою, бо з першого дня їхнього знайомства вона сприймала його краще, ніж свого рідного тата. Більше переживала, як мене сприйме син коханого, бо не зважаючи на тривалі стосунки, цього знайомства ще не було.
І як виявилось згодом, боялась не даремно. З перших хвилин майбутній пасинок сприйняв мене в штики й зовсім не йшов на контакт. Навіть коли ми спробували це згладити та познайомити його з моєю донечкою – стало лиш гірше. Хлопчик прямо мені говорив, що його тато буде лише з мамою, а я тут ніхто. Це було боляче слухати, але я старалась війти в його ситуацію та не тиснути на нього. Думала, коханий сам має поговорити зі своїм сином і переконати його.
І хоч ця розмова й була, проте ефекту не спостерігалось. Лиш хлопчик тепер почав ігнорувати свого батька і відмовлятись від зустрічей з ним. Я сподівалась, що з часом все забудеться і ми зможемо адекватно співіснувати, проте ставало тільки гірше. З цим всім коханий почав віддалятись від мене і я нічого зробити не могла.
Навіть тепер, коли з того моменту пройшло декілька місяців, наші стосунки ніби притормозились. Я сама мама, тому думаю пора вирішувати це питання й мабуть, розходитись. Не хочу, щоб через мене у маленького хлопчика не було батька, чи були якісь образи. Простіше залишити все в спокої та жити далі.
А ви як би вчинили у моїй ситуації?
