Дочка привела сьогодні знайомитись потенційного майбутнього зятя. І я згадав історію, яка трапилась з ними ще у початковій школі.
Прийшла якось дитина додому вся у сль0зах. Я не зрозумів, що сталося, одразу кинувся розпитувати. Як виявилось, телефон її yщенt р03битий. Ми з матір’ю подарували на десятий день народження найновішу модель, яка лише була в нашому місті. Ек0номили місяцями, у всьому в1дмовляли собі, але не доні. Телефону місяць… був. Ледве випросила дозволу взяти його до школи й тут на тобі!
З’ясувалось, що однокласник вих0пив телефон у неї з рук, біг коридором і сп1ткнувся об невеликий поріг. Р0збив.
Наступного дня я пішов до школи з наміром розібратися із цим малим бешkетником. 3лий був шалено, як зараз пам’ятаю. Дочекався кінця уроків, вх0пив його за піджак і ми пішли у парк на найближчу лавочку. Звісно, про жодну фізичну р03праву не могло бути й мови – я хотів поговорити, а потім відвести його до батьків і забрати гроші у розмірі вартості телефону.
Коли я запитав малого, навіщо він це зробив, він розказав мені, що його р0зі3лило те, як моя донька вих8алялась своїм новим телефоном і тим, які у неї круті батьки. А він з сім’ї невеликого достатку, його батьки не могли дозволити купити йому бодай якийсь телефон, але від того вони в його очах не були менш крутими.
В той момент я зрозумів, що потребую розмовляти не з його батьками, а зі своєю дитиною, пояснити їй, що ставлення до людини не має залежати від розміру її гаманця і що можна бути хорошим і добрим, не маючи грошей зовсім.
Ніколи б не подумав, що ця розмова аж настільки змусить дочку змінити свої погляди, бо сьогодні саме цей хлопець стояв на порозі мого дому.
