Привітала учня, а його батькам не сподобалось

Сучасні батьки надто мало приділяють часу дітям та їхнім бажанням, а надто багато матеріальному забезпеченню. Іноді вони роблять усе для статусу, а не для того, щоб потішити власне чадо. Навіть важко визначити, хто з них більш розбалуваний.

Я працюю вчителькою. Маю класне керівництво. Я звикла, що сама навчаю усіх. Але те, що трапилось одного разу, стало мені уроком на все життя.

У моєму класі навчається дуже гарний хлопчик Олександр. Він не відмінник, проте намагається усе виконувати, охайний, добрий, чесний. Я добре знала, що він постійно мріяв про сенсорний телефон, батьки, на жаль, відмовлялись його купляти.

Я звісно ж захотіла зробити добру справу. Все-таки, покликання вчителя – постійно підтримувати учня у його починаннях і мріях.

Скоро у Сашка мало бути день народження. Зарплата у мене вже закінчувалась. Чекати на наступну ще треба було доволі довго.  Тож свої останні гроші я віддала на смартфон. Хай не дуже сучасний та дорогий, але доволі хороший і якісний. Вранці ми усім класом вітали іменинника. Діти обмінювались солодощами. Далі і я вручила свій подарунок. Захоплені очі хлопчика були для мене тоді найкращою подякою. Сашко був дуже щасливим.

Пізніше я стала випадковим свідком цікавої сцени. Хлопчика завжди забирають батьки на машині. Він вибіг до них і радісно показував свій телефон:

–Мамо, тату, це мені Ніна Дмитрівна подарувала, уявляєте? Такий, як я і  мріяв.

–Від коли це вчителі роблять такі коштовні подарунки? – пробурмотів тато.

–Це ж якась китайська підробка, хіба це нормальний гаджет? – відповіла мама, байдуже відкриваючи двері машини.

Ось так я побачила найбільше розчарування у своєму житті. Справді, без перебільшень. Чому б не порадіти за дитину, чому б не бути вдячними тим, хто старається для їхніх дітей?

Хіба це так важко? Порадіти за свою рідну кровиночку.

Я вирішила для себе раз і назавжди припинити робити те, що не входить до моїх обов’язків. Навіщо самій собі шукати неприємності?

Як далі спілкуватись з цими батьками, коли виникне потреба, я навіть не уявляю. Бажання немає зовсім. Та все ж таки я професіонал, і не повинна особисте ставлення показувати в роботі. Нехай собі думають, що хочуть. Усе одно я їх ніколи не зрозумію.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Привітала учня, а його батькам не сподобалось