Раптом дізналась про спадок біологічної мами

Я – Юля, мені 27 років, дванадцять із них проживала у прийомній сім’ї, за що їм дуже вдячна.Своїх біологічних батьків не знаю і ніколи не бачила, та й зрештою і не хочу бачити, знаю лише те, що мама мене народила у сімнадцять років і залишила мене у роддомі, бо не мала куди забрати.

До п’яти років я жила у дитячому будинку, поки мене не удочерили Михайло та Марія Перепічки, у них було своїх двоє дівчаток і мене прийняли у свою сім’ю. Жили ми не розкошуючи, але мали все необхідне для життя. Коли я завершила навчання у школі, то поступила у медучилище.

Переїхала у гуртожиток, розпочала самостійне життя, ходила на підробітки, щоб не просити кошти на особисті витрати у батьків. Але щотижня поверталася додому із смаколиками, щоб почастувати батьків, сестер і ввечері гарно посидіти за сімейним столом.  І так завжди, на вихідні додому, а будні – у місто на навчання.

От і завершилось моє навчання у коледжі, здобула такий омріяний диплом медичної сестри і пішла працювати у лікарню. Зарплата не велика, але робота мені подобається, хоча і важко інколи буває. До батьків у село вже не виходить приїжджати щотижня, оскільки чергування припадають і на вихідні.

Винаймаю двокімнатну квартиру на окраїні міста, бо тут дешевше, ще із трьома дівчатами. Минулого тижня подзвонила мама і сказала, що мені прийшла повістка до суду. Переживала за мене чи я чогось не накоїла. Але я запевнила, що в мене все гаразд, а чому викликають у суд поняття не маю.

У щоденних справах я і забула, про те що мама казала про повістку у суд. Аж тут увечері дзвінок матері, звичайна розмова про справи на роботі, здоров’я, а наприкінці запитала чи не забула, що завтра засідання суду.

Я одразу ж запевнила маму, що пам’ятаю і після засідання одразу зателефоную їй і все розповім. Поставивши слухавку почала квапливо дзвонити до напарниці. Чи зможе вона мене завтра підмінити на роботі? Я ж геть чисто забула про той суд. Та подруга послухала і вийшла замість мене на денну зміну у лікарню.

Ось уже ранок, я прокинулася у гарному настрої, виспана. Неквапно зібралася та вийшла на засідання суду. Погода була сонячна, під ногами шаруділо опале жовте листя. Вирішила піти через парк, хоч так дорога до суду була трохи довшою, ніж йти навпростець сусідніми дворами, але часу було вдосталь.

Будівля суду. Заходжу я всередину. Всі такі серйозні, одні щось обговорюють, інші сперечаються. Знайшла я потрібний мені зал засідань, зайшла. Люди вже сиділи у залі, але з них я нікого не знала. І тут почалося засідання. У процесі зачитування всіх документів, я зрозуміла, що мова йтиме про моїх біологічних батьків.

Суть справи у тому, що моя мама, та жінка, яка мене народила заповіла мені свою квартиру. Від адвоката я дізналася, що мама після мого народження втратила батьків, дітей у неї більше не було, та й заміж вона не вийшла. Все життя жила сама з улюбленим собакою Рокі, до речі, і собаку теж заповіла мені. У суді повідомили, що оскільки крім мене на квартиру ніхто із родичів не претендую і заповіт не оскаржує, то я є єдиною спадкоємицею і можу оформляти документи на право власності.

Я під враженнями від усього почутого і говорити не могла. Вийшовши із зали суду одразу пішла на вокзал, взяла квитки на найближчий автобус додому. Побачивши мене серед білого дня вдома, мама  аж руками сплеснула, спереживалась чи нічого не трапилось? Я схвильовано кинулась їй в обійми і все почала розповідати. Поділилась і своїми сумнівами стосовно того чи правильно я зроблю, коли прийму такий подарунок. Та мама запевнила:«Все що не робиться – на краще».

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Раптом дізналась про спадок біологічної мами