Родичі Петра позбавили його спадку. Якось йому подзвонив старший брат Дмитро і сказав: — Тепер я господар цього дому! Можеш приїхати та забрати свої речі.

Петро був приголомшений, оскільки його матір переписала увесь заповіт на його старшого брата Дмитра. А старший брат змусив забрати його речі з будинку, де ті двоє виросли й більше не повертатись, оскільки він вирішив його продати та залишити гроші собі. 

Два брати Дмитро та Петро були парубками “на все село” мужні, розумні, красиві та завжди готові прийти на допомогу. Їх матір завжди повторювала, що вони її кровинки” та дуже сильно любила. Парубки виросли, оселились в місті, залишивши матір проживати в селі наодинці, та створили власні сім’ї. 

Молодший син, Петро, швидко виріс та поїхав на роботу за кордон, оскільки його ще з самого дитинства непокоїло бідне сільське життя. В школі Петро добре вчив іноземні мови, в той час, як старший брат Дмитро, постійно допомагав матері то по дому, то з худобою. 

Петро встав на ноги та зайняв у одній з європейських країн керівну позицію на роботі, одружився, купив будинок та нажив дітей. Матір він постійно підтримував фінансово, передавав гроші то на ліки, то на побутову техніку для дому, то на капітальний ремонт, то на путівки для відпочинку за кордоном. Зустрічались вони рідко, оскільки відстань між ними вимірювались тисячами кілометрів.

Петро навіть пропонував матері перебратись до нього за кордон та вона відмовилась, мовляв, звикла вже до Вкраїни та до рідного добу та ще й худобу не хотіла залишати.

А Дмитро, старший син, так і залишився жити біля матері. Слідкував за худобою, робив ремонти, колов дрова на зиму, доглядав за мамою, коли та хворіла. Дмитро так і не одружився і до останнього дня життя матері — тримав її за руку. 

Між братами панували хороші стосунки, оскільки вони бачились рідко, то завжди були раді зустрічам.

З часом матір почувала себе все гірше, частіше хворіла, а згодом, у 84-х річному віці п0mерла. Сини важко переживали гірку втрату. Проте Петро постійно почував себе вкрай винним за те, що не зміг провести з мамою стільки часу, скільки хотів і не зміг приїхати попрощатись востаннє.

Згодом, коли нотаріус оголосив заповіт матері, виявилось, що вона заповіла будинок тільки старшому сину, Дмитру. Він і сам був спантеличений такою непередбачуваною новиною. Петро взагалі перебував у шоковому стані після смерті матері протягом першого часу та зовсім перестав приїздити в рідний дім, оскільки почував себе там чужим. 

Одного разу Дмитро подзвонив молодшому брату і попросив забрати його речі, які там залишились: 

— Петре, ти повинен мене зрозуміти. Тепер я — господар цього будинку. Хочу його продати та купити собі квартиру. Ти зможеш приїжджати до мене в гості. Проте, чи міг би ти забрати речі з будинку, чим швидше?

Петро відповів, що він не буде летіти у дві сторони лише заради речей та може купити собі нові, тож дав дозвіл Дмитру просто їх викинути. Та більше не навідувався до старшого брата та взагалі перестав з ним спілкуватись, оскільки не хотів бути надокучливим та почувати себе “зайвим” на рідній землі. Він був ображений та не розумів чому матір не розділила спадщину порівну на двох, оскільки його статки теж не дались йому просто так та він дуже багато працював, щоб жити на тому рівні на якому він живе. 

З того часу пройшли десятки років. У братів самих з’явилися внуки, проте за цей час вони жодного разу так і не побачились. Лише з ввічливості телефонують одне одному та вітають на великі свята.

 

 

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Родичі Петра позбавили його спадку. Якось йому подзвонив старший брат Дмитро і сказав: — Тепер я господар цього дому! Можеш приїхати та забрати свої речі.