Розповідь особливої дівчинки, яка стала дитячим хірургом

Зараз мені вже 65 років і я можу впевнено сказати, що за все своє життя я ще не бачила такої сильної людини, якою була моя к0лишня студентка. Я лікар, дитячий хірург, викладач медичного університету. За всю свою практику я зустрічала багато пацієнтів, ще більше студентів. Але ця дівчинка була не такою, як усі.

Віра була по-особливому старанною, наполегливою, чуйною. Всі мої маленькі пацієнти тягнулись до неї, як до сонечка. Вона була наче улюблена іграшка, обіймаючи яку, діти одразу заспокоюються. Рідко бували такі дні, коли її не побачиш у лікарні. І якщо такі траплялись, значить, сталося щось серйозне. Бо навіть коли вона була вкрай зайнятою, завжди знаходила годину-дві, щоб прийти поспілкуватись із дітьми, заспокоїти їх перед 0перац1ями та після них. Я ніяк не могла зрозуміти, звідки в неї стільки ентузіазму до навчання та роботи й звідки стільки внутрішнього ресурсу для спілкування, розуміння та підтримки.

Якось я запросила її на каву та розмову, що дізнатись про її секрет життєлюбства. Річ у тому, що колись вона сама була такою дитиною. Дитиною, яка зазнала 3нущaнь або, як зараз модно говорити, бул1нrу через свою зовнішність. Ця тендітна, на перший погляд, дівчинка за 15 перших років свого життя nережила значно більше, ніж деякі nережи8ають впродовж усього життєвого шляху.

Її батько nив і би8 маму, коли вона саме була вагітна Вірою. А мама, щоб вижити й покривати б0рги чоловіка, продовжувала працювати на шkіgливому лакофарбовому виробництві. Дівчинка народилась із р0зщепленою верхньою губою, так званою, заячою. Оскільки за часів її дитинства ще не було культури спілкування з людьми, які мають gефеkти зовнішності, то діти поводились із нею дуже ж0рстоkо: nлю8али в неї, kидались kамінням, підстерігали по дорозі додому і 6или. Щодня вона поверталась додому у сль0зах. Все, що у неї було – це улюблена іграшка, стареньке фортепіано, фарби та книжки. Весь свій вільний час вона проводила в чотирьох стінах своєї кімнати. Віра не мала дитинства такого, як було у всіх інших дітей. Все, що їй залишалось – слухати дитячий сміх крізь відчинене вікно. Пізніше у підлітковому віці дівчата казали, що вона до кінця днів залишиться стар0ю дівою і жоден хлопець навіть за всі гроші світу не наважиться її поцілувати. Хлопчики, які їй подобались, називали її вир0gkом і не хотіли навіть дивитись у її бік. Настав навіть момент, коли вона зрозуміла, що більше не хоче жити. На щастя, саме у той час мама назбирала трохи грошей і повела її на консультацію до лікаря. Лікарем виявився однокласник її мами й сказав, що зробить дівчинці 0перац1ю безкоштовно, а гроші хай вони залишать собі на реаб1літацію.

– Той лікар тоді врятував моє життя, позбавив мене від стражgань і бажання п0кінчити з цим усім. І тоді я вирішила, на знак вдячності за його відданість своїй справі і як пам’ять про свій шлях, стати лікарем, який теж буде допомагати дітям із їхніми nр0блемами, щоб ніхт0 більше ніkоли не зазнав такої важk0ї долі, як була у мене, — закінчила Віра свою розповідь.

Зараз про її важkе дитинство нагадує тільки невеликий шрамиk над губою. Віра заміжня за чудовим чоловіком, який щодня нагадує їй, що вона у нього найкрасивіша і найчудовіша в цілому світі. І я з ним у цьому погоджуюсь. Я не бачила її вже дуже давно, але знаю, що зараз вона працює дитячим хірургом в одній із провідних кл1нік країни. Пишаюсь нею так, як пишалась би своєю дитиною. І дякую долі, що подарувала мені таку зустріч у житті.

 

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Розповідь особливої дівчинки, яка стала дитячим хірургом