Рятувала внучку як могла, а мене до неї не пускають

Я завжди дуже хвилювалась за онуків. Можливо, так хотіла спокутувати пр0вину, яку відчувала перед дочкою. Ми часто самі не розуміємо які дурниці творимо в молодості. А потім за це плачемось.

Ось і в мене така сама історія. Я навіть не знаю як тепер підійти до зятя і дочки. Найгірше те, що вони не розуміють моїх добрих намірів, а тому й ображаються безпричинно. Я вже й подарунки надсилала і під під’їздом чатувала. А їх це ще більше дратує.

Ні, я не здуріла. Я не хвора на голову. Просто дуже люблю свою онучку Діанку. І заради неї готова на все. Як я вже згадала, провини молодості перед власною дочкою змушують мене ще більше потерпати від любові до її маленького чада. Так я ніби заспокоююсь.

Справа в тому, що народила я дуже рано. Мені тоді було 16. Я зустрічалась з 18-літнім хлопцем. Він обіцяв мені одружитись, та от коли трапилось так, що я завагітніла і захотіла йому зізнатись, він раптом мене розлюбив.

Що ж… Я звісно дуже засмутилась. І дитини цієї не хотіла. Зізналась мамі з надією на допомогу. Та вона тоді сказала народжувати. По-перше, аборти –  це небезпечно, а тим паче у такому юному віці, а по-друге, це великий гріх, це вбивство уже живої людини. Тому ми вирішили народжувати. Мої батьки були розлучені, тому мама добре розуміла як самому виховувати дитинку. Я народила, коли мені ще не виповнилось 17. І я розуміла, що Галя – моя донечка.

Але материнський інстинкт у мене не прокинувся. Я не розуміла, чому я повинна брати дитину на руки, коли вона плаче? Чому я повинна постійно її заколисувати? Чому я повинна годувати її грудьми, коли вона цього хоче? Як тільки з’являлась найменша можливість, я віддавала дитину мамі.

А сама знаходила привід і намагалась просто втекти з дому, щоб більше не перейматись усіма цими підгузками, плачами і рештою заморочок. Так вдавалось. Та от з Галею у нас були важкі стосунки. Пізніше я жорстоко її карала. Мабуть, це досі образа, яка в’їлась в дитячу психіку.

Зараз Галя одружена уже 7 років. У них народилась дівчинка Діанка, зараз їй 7 рочків. Нещодавно вона пішла у 1 клас, та я навіть не знала якої школи. Дуже хотілось подивитись на свою дівчинку з бантиками, коли вона розповідатиме віршик 1 вересня.

На жаль, не вдалось, бо діти дуже ображені на мене і не хочуть підпускати до дитини. Вони навіть переїхали, а адресу я дізналась нещодавно.

Спочатку все було не так. Я довгий час сиділа з онучкою, спілкувалась коли бажала душа. ТА потім сама наробила всіляких дурниць, бо дуже хвилювалась за Діанку.

Справа в тому, що у 4 рочки вона почала панічно боятись темряви, вигадувати всілякі марення, що їй ввижаються. Я почала бити на сполох, допитувати дітей. Можливо, її щось налякало. З цим потрібно щось робити. Мене переконували, що таке буває і це просто дитячі фантазії. Минеться з віком. Та я не вірила. Покликала бабку.

Одного разу дочка приходить, а ми дитині саме зливали на віск. Вона так розлютувалась, сказала, що я хвора на голову. З того часу мене до дитини не підпускають.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Рятувала внучку як могла, а мене до неї не пускають