Ще немовлям мене підкинули під двері дому малюка. Там мене й залишили. Дитинство було важким та самотнім. Я цілими днями чекав біля воріт, що за мною прийде моя мама і забере мене додому. Я, навіть, уявляв, що вона бігає містом, плаче і шукає мене – свого рідного синочка. Але мої надії були даремними.
Після того, як я покинув стіни дитячого будинку легше не стало. Я працював охоронцем на складі та жив у маленькій кімнаті гуртожитку, де давно не було ремонту і бігали великі таргани. Моїми сусідами, в основному, були багатодітні сім’ї. Однією з них була сім’я Петренків – батько і мати пиячили, діти завжди ходили голодними та могли без дозволу взяти чужі речі.
Одного разу, коли я прийшов з нічної зміни, побачив зламаний замок на дверях своєї кімнати. Зайшовши в середину я побачив, що всі мої речі були розкидані, а мої гроші, які я тримав у книзі – зникли. Винуватців так і не знайшли, а сусіди вдали, що нічого не знають і вони тут ні при чім.
Я почав сваритись, бо точно знав, хто це зробив і попередив Петренків, що гроші потрібно повернути. А якщо ні — я викликаю поліцію.
– Ах ти ж байстрюку без роду і племені, ти як смієш свій рот відкривати? – репетував голова сімейства. – Забирайся, бо зараз тобі виб’ю всі зуби.
Я не мав де подітись і просто бродив вулицями міста, втомлений та голодний. Я не розумів, що я роблю не так, чому життя таке несправедливе до мене? Саме був кінець листопада і на дворі було добряче холодно – падав мокрий сніг. Я гуляв без шапки та в тонкій куртці.
– У вас щось трапилось? – запитала бабуся, яка проходила поряд.
Я не знав що відповісти, але вона зрозуміла, що я у відчаї. Катерина Павлівна саме поверталась від подруги. Вона всіма силами пробувала мене розрадити. Я відчув підтримку. Вперше в житті. Вона здалась мені справді доброю та душевною жінкою. І я поділився з нею всім, що зі мною відбулось і як я себе почуваю.
Так, за горнятком кави у сусідньому кафе, ми проговорили години дві.
– Олегу, а ходімо до мене в гості. Я приготувала смачний борщ, спекла пампухів – пригощу тебе смачним обідом. А вже потім вирішиш, що тобі робити, — сказала старенька.
І я прийняв запрошення.
Наступного ранку ми удвох пішли до поліції. Я розповів все, що знаю про своїх сусідів і написав заяву. В поліції мене запевнили, що проведуть з ними бесіду і що я можу спокійно йти додому.
І справді, ввечері, коли я повернувся з роботи, мій сусід підійшов вибачитись і сказав, що всі гроші вони повернуть, тільки треба почекати трішки.
І ще, я тепер частенько заходив у гості до Катерини Павлівни. Вона стала моєю подругою та близькою людиною. Ми пили чай, розмовляли та сміялись. Вона стала мені як бабуся, якої я ніколи не мав.
Жінка була такою ж самотньою як і я. З чоловіком вона була розлучена вже понад двадцять років, а дітей у неї не було. Ми ж стали близькими як онук та бабуся.
Вона давно пропонувала мені, щоб я переїхав жити до неї – у неї була велика трикімнатна квартира, де їй було дуже самотньо. Я завжди відмовлявся, бо мені здавалось це не дуже зручним – вона просто мене шкодувала як сироту.
– Ой, Олежку. Сьогодні мене так боліло серце, що я ледь встигла взяти ліки. А якби не змогла? Мені навіть нема кому подати стакан води, — бідкалась жінка.
І я погодився жити у неї вдома, але за умови, що буду сплачувати комунальні послуги. І Катерина Павлівна погодилась. А потім я дізнався, що вона переписала на мене свою квартиру.
– У мене ж нікого нема, окрім тебе. Я не хочу, щоб квартира дісталась державі. А тобі ж вона точно потрібна і я буду спокійна.
Я хоч і соромився собі зізнатись, зрадів. Тепер в мене є власний дім та бабуся, яку я справді полюбив.
Якось серед ночі я почув стогін. Я побіг у кімнату до Катерини Павлівни, а вона лежала біля столу та плакала. Жінка пробувала піднятись на ноги, але одразу ж падала знову. Вона просто не могла втриматись на ногах.
Я спробував їй допомогти, але вона ще більше кричала, коли я рухав нею. Я злякався і почав кликати на допомогу сусідів, стукаючи у їх двері. Тільки одна з них зголосилась – вона подивилась на Катерину Павлівну і сказав викликати швидку.
Як виявилось, Леся була лікарем. На її думку, у бабусі була серйозна травма ноги і їй потрібно їхати до лікарні.
І вона мала рацію. Леся поїхала з нами та слідкувала за тим, які маніпуляції проводили з Катериною Павлівною. Бабусі наклали шину на ногу, щоб зафіксувати її й відпустили додому під мій нагляд. Леся пообіцяла, що допоможе мені та буде щодня приходити до Катерини Павлівни, щоб прослідкувати за її здоров’ям.
І щоразу, як вона приходила, я готував каву та цукерки. Ми сиділи за столом і розмовляли.
– Ох, і сподобався ти Лесі, — сказала бабуся. – Я це одразу ж зрозуміла. Вона дуже хороша дівчина – придивись до неї.
Я засоромився, бо й сам задивлявся на нашому молоду сусідку. Бабуся почала відновлюватись, їй зняли шину і вона вже могла пересуватись з тростинкою.
Ввечері, коли я повернувся з роботи, помітив, що Катерина Павлівна якось дивно себе поводить:
– На вихідні поїдемо до мене на дачу – маємо багато роботи.
Я розумів, що щось тут не так і Катерина Павлівна щось приховує, але не міг спитати її прямо. В п’ятницю ввечері ми поїхали за місто. При цьому з нами ж поїхала і Леся. Дача мені дуже сподобалась – довкола тихо, море зелені та свіже повітря.
Ми приготували м’ясо та картоплю на вогні, зробили овочевий салат та відкрили пляшечку червоного вина. Вечеря була смачна, розмови веселі. Пізніше ми всі разом переглянули гарний фільм і Катерина Павлівна пішла спати. Ми ж з Лесею залишились самі.
Наша розмова була душевною – так легко та комфортно мені не було ще ні з ким і я зрозумів, що не можу без неї.
– Лесю, я думаю, що кохаю тебе. Не знаю, чи з першої зустрічі, чи це сталось поступово, але я щодня думаю про тебе. Я думаю ти справді та людина, яку я шукав. Я хочу, щоб ми були разом. Ти не проти?
Леся була шокована – вона точно не чекала таких насичених на події вихідних. Але вона посміхнулась та обійняла мене. Я не міг мріяти про більше – я знайшов дві близькі людини за цей час. Після цього я зрозумів – є щастя на землі.
