На мій 33-й день народження чоловік зробив мені подарунок, від якого жінки страждають і мають плакати, але все вийшло навпаки – він зробив мене щасливою.
З Олексієм ми познайомилися на морі, я тоді відпочивала з батьками, а він з товаришем. При знайомстві виявилося, що нам обом по 25 років і ми з одного міста. Ми закохалися один в одного й почали зустрічатися.
Ходили ми з ним на побачення десь рік й згодом мій хлопець покликав мене заміж, на що я погодилась. Жити ж ми стали в мене, бо мені ще на 20-річчя батьки подарували однокімнатну квартиру. Тож ці шість років в мене було повністю самостійне життя, а Олексій до цього часу же жив з батьками.
Сімейне життя нам обом подобалось, ми завжди поважали один одного й підтримували. Одне було погано – ми вже прожили п’ять років в шлюбі й все не могли народити дитину. Лікарі в один голос казали, що ми вдвох здорові, але вагітність все не наставала.
Й ви знаєте, ця боротьба мене дуже втомила й тому я відпустила ситуацію, а одного дня зрозуміла, що вагітна. Ми з Олексієм були дуже щасливі, розказали цю новину всім своїм рідним й почали планувати дитячу кімнату. Мене ж не можна було зупинити, я все бігала по дитячих магазинах і скуповувала дитячі речі. Близькі люди говорили мені, що це погана прикмета, але мені не хотілося навіть й слухати про таке, а просто брати й насолоджуватися своїм станом.
Та сталося те, що мене тоді просто вбило. Коли ми пішли на друге ультразвукове дослідження, то лікар повідомив нас, що дитина завмерла. Мені ж не хотілося вірити в почуте, я почала це заперечувати й кричати, що не дозволю нікому чіпати моє дитя.
Мене тоді госпіталізували. Пам’ятаю, що Олексія тоді вже зі мною не було, а приїхала моя мама. Я ж з нею заспокоїлась й прийшла в себе, після чого мене прооперували.
Те, що мені довелось пережити, не хочеться навіть й згадувати. Тиждень мене протримали в лікарні, а мій чоловік приїхав лише на виписку, бо всі ці дні він не міг – у нього були важливі справи.
Приїхавши додому жити мені зовсім не хотілося, чесно скажу. У мене була тяжка депресія, Олексій же не хотів звертати увагу на це й повністю віддався роботі. Мої батьки ж приїжджали до мене кожного дня й мало того, знайшли для мене гарного психолога, який й допоміг мені вийти з цього стану.
Поступово життя знову набрало ярких фарб і я повернулася до самої себе: ходила на роботу, зустрічалася з подругами, навіть малювати картини почала. Й так пройшло ще два роки мого життя.
Ось недавно, пару місяців назад, в мене був день народження – 33 роки. Святкувати його мені не хотілося, а просто приготувала святкову вечерю й чекала на свого чоловіка. Він прийшов пізно та й не сам.
На його руках спала однорічна дівчинка. Нічого не питаючи в Олексія я забрала дитину й не випускала її зі своїх рук, вона мило спала й тихенько сопіла.
Чоловік сам мені у всьому признався. Він плакав і просив вибачення. Розказав мені, що коли я була в лікарні з викиднем, то він мені зраджував з однією дівчиною й вона завагітніла… А ось недавно сталася біда й вона загинула. Маленька донечка тепер нікому не потрібна, окрім нього. Олексій падав на коліна й вмовляв мене залишити маленьку Настусю у нас.
Звісно, що образа й ненависть до чоловіка мене роздирали з середини. Та бажання стати матір’ю маленького ангела, який сопів у мене на грудях, перемогла. Я відповіла Олексію, що ми спробуємо.
Тепер ми живемо справжньою сім’єю, де є найголовніше – дитина. І жодного разу мені не довелося шкодувати про те, що я прийняла до себе цю дівчинку. А навіть навпаки дуже вдячна їй, що вона до мене прийшла.