Що трапляється, коли ми забуваємо про батьків?

На дворі стояв гарний літній вечір – парк потопав у зелені, вулицею прогулювались закохані пари і з усіх кутків було чутно веселий дитячий сміх. На лавочці сиділа старенька жіночка та сумним поглядом розглядала людей. Неподалік проходив чоловік років 35-ти з маленьким хлопчиком, який плакав на цілу вулиці. Батько всіма силами намагався заспокоїти його, та йому це ніяк не вдавалось: малий кричав, плакав, впирався ногами та нічого не хотів чути. І чим більше тато намагався втихомирити дитину, тим голосніше він плакав і тато не знав, що ж зробити. Батька охопив і відчай, і сором, і страх.

Жінка весь цей час споглядала за ними і вирішила втрутитись. Вона підійшла до тата з синочком і сказала малюку:

– А ти знаєш, що у мене є у лівій руці? – вона витягла з кишені смачну цукерку в кольоровій обгортці.

Плакати хлопчик не припиняв, але явно зацікавився смаколиком, який тримала жінка у руці. Трішки заспокоївшись, хлопчик потягнувся ручкою до цукерки.

– Бачиш, так вже краще. – сказала жінка. – Не варто плакати. Візьми цукерку, хоч вона моя улюблена, але я готова поділитись нею з тобою. Переконана – тобі теж сподобається.

І малюк справді зрадів та, навіть, засоромився через свою поведінку. Тато подякував жінці й зі спокійним малюком пішов у своїх справах.

Жіночка ще деякий час посиділа на лавочці й коли почало темніти зібралась додому. Вона пригадувала, як ще нещодавно працювала у дитячому садку з такими ж дітками, як весело і цікаво вони проводили час, а зараз вона залишилась сама. Для роботи вже не вистачає сил та й енергії і від того вона почувалась дуже самотньо. Донька вже давно доросла, а з чоловіком розлучена вже понад 10 років. До того ж, з дочкою вже багато років не спілкується через дрібну сварку – Оля не прийняла вибору мами піти від батька.

Неподалік дому жінка помітила дівчину з чемоданом. Вона одразу впізнала свою Олічку. Жінка не могла ступити і кроку від несподіванки. Дівчина помітила її і теж спочатку не могла сказати й слова, але все ж порушила тишу:

– Мамо, я так рада тебе побачити. Пробач мене. Я не знаю як я могла так довго тебе не бачити.

Що ти, доню, це ти мене пробач, – сказала жінка зі сльозами на очах.

Раптом до них підійшов чоловік з маленькою дитиною. І жінка впізнала в них своїх нових знайомих, яких вона зустріла у парку.

– Мамо, це Іван, мій чоловік, та твій онук Сашко.

Жінка не могла приховати подиву – це самі нові знайомі з парку.

Цього вечора жінка не відчувала себе самотньою – за її столом зібрались найближчі люди, яких вона так любить. Вони приготували смачну вечерю, розповідали смішні історії та згадували минуло. За цей час маленький Сашко заснув на дивані поряд. Бабуся віднесла онука до своєї кімнати на велике ліжко, вкрила пледом та не могла натішитись новому щастю.

Позаду стояла донька та раділа, що мама її пробачила. Після смерті тата Оля зрозуміла – немає нікого ріднішого за батьків і не можна втрачати зв’язок з ними.

– До речі, ми вирішили жити недалеко від тебе. Поки власної оселі нема, але ми сподіваємось декілька тижнів пожити у тебе, якщо ти не проти, – почала донька.

– Яке проти? Доню, та я тільки рада вам. Нарешті буде з ким поговорити, про кого подбати і заради кого жити.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Що трапляється, коли ми забуваємо про батьків?