У нас у шлюбі з чоловіком народилось двоє дітей. Всі мої подруги заздрили мені, бо я мала прекрасну сім’ю. Мій Олексій заробляв хороші гроші на той час, ми завжди жили непогано, згодом отримали трикімнатну квартиру. Я працювала лікарем, тому також мала хорошу заробітну плату. Мої діти нічого не потребували, окрім нашої з чоловіком уваги, але тут нічого ми не могли зробити: або добре живемо, і ні в чому собі не відмовляємо, або я виховую дітей, і фінансовий стан у нас трохи гірший.
Звичайно, що я обрала працювати, до того ж діти вже були не грудні. Старший син ходив до школи, а молодша була в садочку. Я навіть не впевнена, чи можна було так взагалі зробити, аби мати гляділа дітей — тоді час був такий, що всі працювали…
Чоловік часто їздив у відрядження на кілька місяців, і мої сили часто були на межі, бо все звалилось на мої плечі: робота, прибирання, куховарство. Так ще й діти слухати не хотіли. Донька не допомагала мені, а син вічно десь гуляв з друзями.
Звичайно, гроші ніколи не замінять батьків, і я це прекрасно розумію, але нічого тоді вдіяти не можна було.
Згодом діти підросли, і син знайшов собі дівчину Аню. Не знаю як, але вони почали жити разом у її квартирі, хоч він ніде не працював. Тобто Аня забезпечувала його у всьому, і допомагала трохи її мама. У них народилась донька, а мій син ніяк не йшов на роботу. Я з ним скільки разів говорила, а йому було все байдуже… “Ну, – думаю, – нехай! Не хоче працювати — його проблеми.” До того ж він мені стільки наговорив всього, що я навіть не хотіла його бачити в себе вдома.
Покладалась на доньку, що вона буде розумнішою, добре працюватиме, і знайде собі хорошого чоловіка, і житимуть вони спокійно, не те, що Аня. Але що ж ти зробиш! Вийшла заміж за незрозуміло кого! Живуть вже хто зна скільки років у мене вдома, наробили дітей, а я ще й годувати їх повинна, бо й чоловік доньки на роботу ходити не дуже любить. Він працює тоді, коли йому хочеться і є настрій.
Вони живуть в нашій з чоловіком квартирі, ще й примудряються з нами сваритись, бо, бачиш, все їм не так! То ходжу я голосно, то їсти зроблю “щось смердюче”!
Одного разу донька взагалі назвала мене лайливим словом, і послала якомога далі. Тоді я не витримала, і сказала, аби вони всі забирались з моєї квартири, і йшли, куди захочуть. І знаєте, куди вони пішли? Вони пішли жити в однокімнатну квартиру Ані! Звичайно, що брат прийняв свою сестру, і вони тиждень жили семеро людей в одній кімнаті. Чому тиждень? Бо довше не витримали, і повернулись до мене.
Згодом було ще багато сварок, де я опинялась винною. Та моя донька сказала мені якось: “Хочеш, аби ми не жили тут, то купи нам квартиру!”. У мене тоді щелепа відвисла, бо це сказала мені 35 річна людина, в якої є вже чоловік. Звичайно, ми могли б їм докласти якихось кілька тисяч на купівлю житла, але в них навіть половини суми не було! І вона має ще совість, аби прийти і сказати: “Купи!”?
Про що вони взагалі думають? Доньці мого сина вже 20 років, а вони й досі не купили собі квартиру, не кажучи вже про допомогу власній дитині. Сину доньки вже 17, а вона й досі каже мені, що це я маю купити їм житло.
Не розумію, коли я припустилась помилки, що мої діти виросли такими? Вони не хочуть працювати, ні до чого не прагнуть, а тільки й чекають, мабуть, коли ми з чоловіком підемо на той світ, аби поділити нашу трикімнатну квартиру.
Шкода, що так вийшло, бо я сподівалась, що мої діти виростуть розумними та цілеспрямованими, а вони, наче слимаки, яким добре всюди.
