– Хто Вам про «єї» розказував? – поцікавилась Зоряна – Про неї, – виправила дівчину свекруха Людмила, змінюючи вигляд обличчя.
– Правильно мамо, навчиш трохи її! – додав син, дивлячись на Зоряну.
– Ой так? Хай теє мені все розкаже, щоб я луччіше говорила, шоби люди знали!
Як мені це все стерпіти? – звернулась жінка до чоловіка. Вони обоє були вчителями.
Людмила Вікторівна працює у школі. Вона викладає українську мову і літературу.
Якось ніколи вона не уявляла поряд із сином таку дівчину. Думала, що його обраниця буде інтелігентною дівчиною, освіченою та грамотною.
Та надія у Людмили не зникала. Це ж лише початок, може потім не притруться, побут не поділять та й розбіжаться. Ще надто рано говорити про серйозні кроки такі, як вагітність.
– Скажіть, де у Вас кава, мамо, — звернулась Зоряна до свекрухи, очікуючи на відповідь з її сторони.
– Домовимось, що я буду для тебе Людмила Вікторівна, щоб ми не повертались до цього, – відрубала жінка.
– Гаразд, якщо Ви наполягаєте, — у Зоряни вибору не було.
До них у гості завітала старша сестра невістки. Вони були разом з самого дитинства, оскільки батьків не стало, коли Зоряні було 15 років. Свекруха задалася готувати стіл.
– Зроби, будь ласка, свій пиріг фірмовий та борщ, — сестра засумувала за її стравами й попросила Зоряну їй догодити.
Коли усі сіли частувати приготовлене, то Людмила Вікторівна була шокована, такої смакоти, вона ще не куштувала.
Сестра посиділа трохи та й подякувала. На прощання лише додала: – Все у вас так гарно й спокійно, я рада, що саме Ви новоспечені батьки моєї Зоряни. Вона дівчина хороша, побачите.
Зоряна з Іваном дуже добре ладнали. Ніколи не було чутно якихось непорозумінь з їхньої сторони. Іван став уважніше відноситись до прохань не лише дружина, а й до батьківських. Його підвищили на роботі. Дівчина допомагала йому із проектами. Загалом, усе в них складалось. Свекруха уже стала менш прискіпливою й трохи забула про свої плани та надії, щоб вони розлучились. Свекор, Василь Григорович, був щасливий за дітей у їхні справи він ніколи не ліз.
Час йшов, Людмила, вже була задоволена, що син став спокійнішим і виваженим. Став чоловіком, головою сім’ї. А так буває, якщо з ним поряд мудра жінка. Людмила це добре знала.
Одного дня їх родину сповістила гарною новиною Зоряна та Іван. Їх скоро буде троє. Вони чекають на малюка.
Вагітність пройшла швидко. Зоряна народила одразу двійню. Батьки були безмежно щасливі. Свекруха та свекор в усьому їй допомагали, адже внуки для них це було все.
Якось в школі після наради, зібралась вона з колегами випити кави, ті питають:
– Що там твоя «»сільська інтелігенція» ? – насміхаючись запитували колеги.
– Мудра у мене невістка, а те що по селі говорять, то чули приказку: «Язик до Києва доведе»! Нехай не говорять казна-що! – відрізала Людмила й пішла на урок.
За домашніми клопотами час біг, мов вода. Внуки підростали. Зоряна влаштувалась на роботу разом з Іваном. Вона була землевпорядником. Діти пішли в школу. Їх бабуся та дідусь були відповідальними за навчання, тому двійок у них не було. У селі говорили, яка Зоряна файна дівчина. Діти завжди доглянуті. На роботі подяку вручили, як провідному спеціалісту, от молодчина.
З часом Зоряна та Іван придбали собі садибу. Облаштували її та купили авто. До батьків заїжджали в гості або ті приїздили до них. На день народженні внуків, вони усі зібрались за столом. Зоряна наготувала свої фірмових страв.
– Доню, а буде сьогодні цей смачнючий пиріг, — запитала дівчину свекруха.
– Звичайно, буде. Ще в духовці, скоро винесу, мамо, — відповіла дівчина.
– Дякую, доню, бо лише його чекаю, — усміхнулась жінка.
– Уже біжу, мам, — весело промовила Зоряна.
Іван дивився на них і від того був щасливий ще більше.
