Найгірше в вихованні дитини не відсутність батька взагалі. А наявність людини, яку так можна лише назвати. Хоча ніяких обов’язків, бажань він не виконує і взагалі йому начхати на своїх же дітей. І маля тоді росте з думкою, що батько – це просто слово. А найгірше, коли росте син і бачить усе це.
От і в мене така ситуація. Мені зараз дуже прикро і образливо. А ще соромно перед невісткою і сватами. Але для початку, мабуть, розповім передісторію. Мені було 19. Я зустріла в університеті хлопця своєї мрії. Він уже випускався, писав дипломну, мав багато пропозицій щодо високооплачуваної роботи.
Я тішилась успіхам коханого. А особливо, коли він мені освідчився. Я сподівалась на надійного та успішного чоловіка. Мої батьки теж тоді дуже раділи і вподобали мого нареченого. Весілля організовували майже рік і доволі пишно. Я хотіла, щоб це був незабутній день.
Далі я народила через рік. І всі мої мрії про щастя і спокій випарувались. Жили після весілля в квартирі моєї покійної бабусі. Так було комфортно, вона все одно пустувала. Проте, чоловік постійно скаржився.
Мовляв, його думку не цінують, молода сім’я повинна мати своє житло. Щоправда, нічого для цього ніколи не робив. Закінчувалось пустими розмовами і образами. В господарстві він не допомагав ніколи. Я думала, що можливо дитина його змінить. Та ні, не так сталось, як гадалось. Ситуація можна сказати, що навіть погіршилась.
Він зовсім не допомагав, навіть не звертав уваги на свого сина. Міг голосно складати речі, гримати дверима, коли маля спало, не спілкувався, не грався. Загалом, ігнорував і дитину, і всі обов’язки в домі. Він навіть не хотів допомогти прибити поличку, полагодити кран, хоча там насправді на якихось 15-20 хвилин роботи. Доводилось просити тата допомогти, іноді було дуже соромно, та вибору я не мала. Я могла його вигнати, але думала, що дитині потрібен тато.
Прогадала. Син ріс і переймав модель поведінки батька. Ми розлучились з чоловіком, коли синові виповнилось 19. В 24 він одружився. Невістка моя – неймовірна дівчинка. Така щира, добра, спокійна, хазяйновита, вихована. Я завжди мріяла про таку донечку. І з сватами пощастило. Якщо узагальнено, то в нас зовсім нетипові стосунки. А от з сином я вже не знаю як і розмовляти. Мені дуже важко, соромно перед невісткою.
А також перед онучкою і сватами. Вони, певне, думають, що я так виховувала свого Івася. Але ж ні. Це все приклад батька. Хлопець зовсім не цінує дружини, нічого зовсім не робить вдома. Заробити також не може. Живуть вони в будинку з батьками невістки. І дитину теж ігнорує, навіть побавитись не хоче. Прикро мені і дуже жаль.
