У нас завжди була велика та дружня родина. У моїх батьків крім мене ще було 4 дочки. Жили ми в великому приватному будинку і все було прекрасно до деяких пір. Час йшов, всі сестри одна за одною виходили заміж, родили діток. Я ж, як наймолодша – остання заручилась. Здавалось би, все йде як по маслу – але ні!
Чи то мені так пощастило, чи то доля така.
Батьки раз за разом дарували молодим сім’ям окреме житло. Сестри радісно з’їжджали у свої нові домівки. А мені ж залишилось жити з батьками. Вони завжди казали що так буде краще, економніше – та й будинок великий, всі помістяться.
Ми з чоловіком були молоді й не сильно сперечались зі старшими. Нам виділили цілий поверх. Жили перший час ми спокійно, потім двоє діток народилось.
Та якось вже і тісно стало, батьки ставали все старші й по свому вредні, діти також підростали та лізли на голову.
Важко було всім догодити й почались сварки.
Ще з початку було обумовлено що будинок батьківський нам з чоловіком або нашим дітям дістанеться.
Але сказане це не печаткою підтверджене.
І почалось рaбcтвo в прямому розумінні цього слова.
Будь-яке прохання батьків, навіть найменше, зводилось до слів “А то будинок не перепишу”. Турбуючись про майбутнє дітей я мовчки виконувала все що було потрібно – але і цього ставало мало.
Діти за своє життя багато надивились на цей цирк і закінчивши школу вирішили поїхати на навчання в інше місто.
Та навіть закінчивши університети – не захотіли повертатись. Постійно говорили що хочуть жити самі, у своє задоволення. Я їх не звинувачувала. Сама ж прекрасно знаю як це все життя догоджати комусь, а не жити у свій кайф.
Потім діти поодружувалися, а я й не мала що їм запропонувати з житла. Позаяк жити з нами вони категорично не хотіли, довелось орендувати. Я дітям своїм чим могла, тим помагала звісно.
Та останнім часом мої батьки вже зовсім не згадують про те, що обіцяли нам. Та навіть все частіше повторюють цю обіцянку своїм всім правнукам. Та й узагалі, на усіх родинних застіллях, чомусь, ми з чоловіком ставали обслужним персоналом. Все мовчки терпіли, й жили далі. Мостились на своєму поверсі, старались чим по довше на роботі побути. Все, лиш би не в будинку бути.
Все ж одного дня нас просто шокувала новина про те, що мої батьки написали заповіт. І те, що було написано там ми з чоловіком не були готові прочитати.
Як батьки так могли з нами вчинити. Не зважаючи на їхню любов до правнуків, вони просто повинні були виконати обіцянку яку дали нам. Але ж ні. Вони собі вирішили заповісти будинок на правнуків – залишивши нас просто без даху над головою.
За все що ми для них зробили, така була їх “подяка”.
Вже навіть сестри приходили до батьків, адже ця новина шокувала всіх поголовно. Та батьки були впевнені що вони не винні нікому та нічого. що це ми самі з чоловіком вирішили жити з ними, не пробуючи жити окремо.
Просто ноги підкошувались коли ми це чули.
З одного боку це було мега образливо та не справедливо, що так батьки змогли так поступити, а з іншого ж самі розуміємо що потрібно брати було своє життя в руки, а не даватись в paбcтвo заради примарного спадку.
