Коли ми з Петром одружились, я знала, що у нього є дочка Таня від попереднього шлюбу. Так буває в житті, люди розходяться і діти від цього не повинні страждати. Колишня дружина мого чоловіка залишила Танюшу на своїх батьків і поїхала за кордон шукати кращої долі. Деколи телефонувала доньці, але не приїжджала.
Коханий же деколи приходив до доньки та проводив з нею час. Після того, як ми почали жити разом, я переконала його, що бабуся з дідусем не можуть дати дитині достатню кількість уваги, тим більше їй потрібно йти в перший клас, тому забрали її до себе. Та й умови у нас кращі були – не будиночок в селі, а моя трикімнатна квартира в центрі міста. Вже мовчу про те, що можливостей місті більше.
Та й нам було по 30 років, а своїх дітей я не могла мати. Так думала реалізувати себе в материнстві, бо ж діток я любила. І ми зажили як справжня сім’я – водили Танічку до школи, разом вчили з нею уроки. Навіть не відчувалось те, що вона мені не рідна.
Така сімейна ідилія тривала 7 років, але раптом Петро дуже змінився. Став якийсь нервовий і байдужий до мене та своєї ж доньки. Та й з часом я усвідомлювала, що з чоловіком ми дуже різні. Чесно кажучи, нам з Танюшею було спокійніше і легше поки його не було вдома. І я б вже давно подала на розлучення, якби не одне “але”.
По документах я не була опікуном Танічки, а їй всього 14 років виповнилось. Тому дитина не мала права залишатись зі мною, а жити з батьком чи з бабусею і дідусем. Такий можливий перебіг подій мені точно не подобався. За цей час дівчинка мені стала як рідна і віддавати комусь не мала наміру. Тим паче, що своєму батькові вона не потрібна, рідній матері також, а бабуся і дідусь вже самі ледве віку доживають.
Ось так ми жили з Петром як сусіди. Я терпіла це лише ради Танюші й з нетерпінням чекала її повноліття, щоб нарешті подати на розлучення і виселити чоловіка зі своєї квартири.
