Після народження дитини, моя мама постійно мені допомагала із малюком, бо я абсолютно не справлялась, до того ж мусила ще доглядати за великим будинком сама. Мій чоловік моряк, і його довго не буває вдома. Я звикла вже до цього, оскільки разом ми ще з 16 років, а зараз нам по 26.
Відразу після народження малюка, мій чоловік Роман вирушив на роботу. Зазвичай його немає по пів року, і на такий ж термін він приїжджає додому. Це важко, коли твій чоловік далеко від тебе, ще й стільки часу. З народженням дитини все стало вдвічі тяжко, тому моя мама на якийсь час перебралась до мене жити. Вона допомагала з малюком, як могла, але водночас постійно чіплялась до мого чоловіка, хоч він і був відсутній, мовляв, надворі немає бесідки, дерев мало, бруківка лежить криво. Я думала, що це мине з часом, але коли Роман повернувся з рейсу, то чіпляння мами до нього тільки посилились.
Їй не подобалось, як він їсть, як тримає дитину, як говорить тощо. Я просила припинити це робити, але вона геть не дослухалась до моїх прохань. Водночас я бачила, як це дратує мого чоловіка, тому сказала матері, що якщо вона не зупиниться, то нехай збирається, та їде додому. Вона зовсім не реагувала на мої слова, тому я зібрала її речі, викликала таксі та попрощалась.
Я розуміла, що мені буде важко, коли чоловік знову вирушить на роботу, адже чергові 6 місяців доведеться провести без нього, ще й з малюком на руках. Нехай тоді вже сину буде близько року, але все ж. Та з іншого боку, я не збиралась терпіти такого відношення до Роми, адже він абсолютно цього не заслужив.
Мама дзвонила, питала як там син, і водночас питала, як там її зять. Вона не змінювалась, і по її словах було це очевидно, адже щоразу вона пригадувала мені бруківку, відсутність бесідки тощо.
Направду, я не знаю, що мені із цим робити, адже я поважаю свою маму, мені важлива її допомога та підтримка, але водночас я люблю свого чоловіка, який заслуговує на те, аби до нього відносились добре.