Коли ми з сім’єю переїхали жити у новий будинок, першою з ким я познайомилася була тітка Рая – старенька бабуся, яка проживала сама, завжди любила поговорити, але не всі знаходили на це час. А я ще тоді була школяркою, після уроків нікуди не поспішала і любила слухати її спогади із життя, адже в неї воно було ой, яке непросте.
Одного сонячного весняного дня, коли я поверталася зі школи, у сумці мала насіння і думала про те, щоб швидше вже дійти додому і його полущити та з’їсти, але на моє везіння я забула ключі від дому в іншій куртці та змушена була сидіти понад дві години, чекати маму з роботи. Коли я знайшла вільну лавочку у нашому дворі набрала у кулак насіння, то до мене підійшла пані Рая і ввічливо запитала чи можна біля мене присісти, я звісно відповіла, що можна. Пригостила її теж соняхом. Ми вдвох його їли та моя сусідка почала розповідати свої спогади із дитинства. Колись ці жовті квіти, які схожі на сонце вривали їм життя. До їхнього села приїхала велика чорна машина, з неї вийшли кремезні чоловіки та просто забирали силою маленьких дітей, а ті й не встигали покликати дорослих на допомогу. А їй із братом вдалося вирватись і утекти у поле, де якраз розцвіли соняхи. Я з цікавості запитала чи відомо потім стало хто то такі та куди забирали дітей, та й де поділися вони. Та пані Рая тільки зі сльозами на очах відповіла, що нічого не знати, куди їх забрали й навіщо. Та й чи живі вони теж ніхто не знав.
Біля нас проживають люди – історії, яких просто вражають. Та жаль, що не всі мають час просто послухати, співпереживати чи дати хорошу пораду.
