Нещодавно приїжджала у село, щоб провідати свою маму. Вона вже похилого віку, але сама справляється.
Та я все ж намагаюсь часто відвідувати її, відколи батька немає. Все ж важко жінці самій поратись з усіма труднощами, хіба ні? От я якраз зійшла з автобуса, сина і дочку не брала, бо мали багато завдань до школи готувати.
Залишились з батьком вдома. А я таки поїхала. Виходжу і аж налякалась. Мене зразу перестріла сусідка. Їй 56, жила через паркан від мами. «Знову дітей не привезла? І мої такі ж, думають, що бабця не потрібна.»
Я спочатку не зрозуміла у чому полягають звинувачення. Я ж нічого такого не зробила. Тим паче тітці Марині точно не завинила. А тоді до мене дійшло, що, мабуть знов дочка і син відмовились приїхати.
Вони жінку практично ніколи не відвідували. Могли раз на рік приїхати і те на годинку. Минув уже трохи час. І у сина було двоє дітей, і у дочки народився маленький син. Та й засіли у місті, у село ні ногою.
Раніше хоча б онуків давали на все літо. Бабуся тішилась, годувала, бавила, навіть навчала.
А тут каже тітка Марина, що зателефонувала, щоб спитати на коли чекати діток, а вони сказали, що вже записали їх у гуртки та на курси. Треба їм у місті бути, розвиватись, а не у селі просиджувати штани.
Тому і онуків тепер жінка не бачитиме. Як вважаєте, це справедливо?