Я для сина ніколи намагалась нічого не робити. Так і виховала своїх дітей. До одруження вклалась і в освіту, і в матеріальні речі. Тепер Андрій має свою сім’ю. Одразу ж казала, щоб більше на мою допомогу не надіявся.
Я можу 2-3 рази на місяць забрати маленьку онучку на кілька годин. Матеріально підтримую лише на свята, коли щось дарую. На цьому все.
За це мені всі дорікали. Казали, що я дурна і безжальна. А особливо жалілась сваха, хоч мене це не надто зачіпало. Одразу розставила всі крапки над «і». Сказала, щоб сваха жила своїм життям. А я від переконань не відступатиму. Так і жили. Минав час. А от нещодавно, того тижня, прийшла до мене моя сваха. Почала жалітись.
Пів року проживала вона у місті, в квартирі дітей. Хоча мала свій прекрасний будинок в селі неподалік. Донька її викликала, тобто моя невістка, просила допомогти. Ми спілкувались раніше обмежено, я мало знала. Та от у Ганни увірвався терпець. Таке сталось, що у сльозах до мене прибігла. Хотіла визнати мою правоту і свою помилку. Звісно прийняла жінку. Розуміла, що причина серйозна, бо Ганна не була ніколи істеричкою.
Увесь цей час моя сваха допомагала рідній дочці. Та працювала дистанційно, але їй потрібна була тиша і спокій. Тож усі обов’язки в господарстві та у вихованні дитини Ганна взяла на себе. В усьому собі відмовляла і забула про власне життя заради сім’ї дочки. Онучка насправді мала важкий характер з самісінького народження.
Тому няньчити її ще те випробування.
Та от дочка виявилась дуже невдячною. Весь час докоряла, виправляла. Навіть ображала її. І син мій теж ніколи дружину не спиняв. Звісно, у цій ситуації я не підтримую дітей. Проте, сваху попереджала. Вони створили сім’ю, це тепер їхні обов’язки.
А Ганна могла спокійненько жити в своєму гарному домі, займатись побутом, відпочивати. На городі працювати, вона це любить. Як гадаєте? Чия тут правда?
