Чоловік мій загинуv у ДТП. Ми з ним були дуже щасливі. Прожили разом 7 років. Донечці нашій виповнилось тоді 5, а вона і досі пам’ятає те, як ми залишились без даху над головою. Адже, ми з чоловіком жили у свекрухи. У неї була простора 3-кімнатна квартира.
І як я думала, вона добре до нас ставиться чи навіть любить. Та, мабуть, я була занадто наївна.
Одразу після цього випадку, свекруха сказала мені негайно збирати речі. Вона знала, що я з дитбудинку і не маю зовсім до кого піти.
Тим паче взимку, ввечері, з маленькою дитиною Це було дуже жорстоко. Я просилась хоча б ще один день перебути, щоб все владнати з житлом.
Та вона сказала, що я і моя дитина їй чужа. І вона не хоче нас бачити. Дочка стояла тоді позаду і плакала тихенько, дивлячись на злу бабусю, яка ще донедавна її балувала і заплітала косички.
Що змусило її так вороже до нас поставитись я ніяк пояснити не могла.
Невже втрата сина могла так позначитись на її ставленні до нас. Ми ж також залишились без тата, чоловіка, добувача в сім’ї.
Окрім того, вона ще й мої речі вигребла у сміттєві пакети ще тоді, коли ми з дитиною гуляли в дворі. А тепер, коли я просила дати нам можливість переночувати, вона все з балкона повикидала.
А клітку з любленим хом’яком донечки швирнула з усієї сили в під’їзд. Ми зрозуміли, що тут нема з ким говорити і пішли. Зібрали речі, що погубились в польоті і з цими пакетами потрапили на вокзал. Там я випадково зустріла свого колишнього однокласника. Він також з дитбудинку. А зараз керівник у поліцейському відділку. Вибився в люди. Одразу запросив до себе.
Ми за кілька місяців одружились. Мою дочку він любить і виховує, як свою. І вона до нього дуже прикипіла душею. Я була щаслива. Минуло все ж 15 років.
І ось на день народження моєї Соломійки прийшли неждані гості. Привітати з 20-літтям. Бабуся, свекруха моя колишня якось дізналась де я і завітала з невеличким букетиком та цукерками.
Я була шокована наглістю, але скандал не влаштовувала. Хоча вона з нами після того обірвала всі зв’язки, та я вважала, що вирішувати тільки Соломії. Якщо хоче, то хай спілкується собі з бабусею. Мені не шкода.
Та дочка мене здивувала, вона спокійно сказала:
–Ти ж колись казала, що ми тобі чужі. Так от, ти нам тепер теж.
І зачинила перед нею двері. А я не втручалась. Вона ж добряче дитину тоді налякала, що впродовж 15 років Соломія нічого не забула.
