– Оксаночко, доню, що тобі ще принести? Виноградику будеш? Яблучка ось. Їж-їж, наповнюйся вітамінами, тобі за місяць богатиря народжувати, – свекруха з усіх сил намагається догодити невістці. Рідко зустрічаються такі теплі стосунки.
«Оксаночко, доню… Тьфу! Аж огидно дивитись!» – перекривлює маму її власна дочка.
– Маринко, та ти чого? Дай їм спокій, хай роблять, що хочуть, – намагається нарозумити дружину чоловік Дмитро.
– Ти що не бачиш? Мама носиться з нею, як.. як… як з писаною торбою, ось що!, ніяк не може заспокоїтись Марина. – Появі нашої дитини так ніхто не радів, хоч ми й боролись за неї цілих 6 років! Чи тобі байдуже?
– Та чому ж байдуже? Просто Михайло одружився пізно, та й невістка вона хороша, турботлива, а мама вже давно чекає на другого онука. Нам вони ж не шкодять, ну й ми їм не будемо.
– Ага, а мені виноградик у ліжко ніхто не приносить. Тільки й чую, що дорікання на свою адресу. Там не зроблено, те не вимито. Як же це, Оксанка пилюкою дихає?! – Марина обурена до глибини душі.
Дві молодих сім’ї залишились жити під батьківським дахом. Будинок великий, місця на всіх вистачає. Для кожної сім’ї – цілий поверх.
Оксанка прийшла в цю сім’ю зовсім недавно. Рік тому вони з Михайлом побралися, а скоро ось синочок народиться. Дівчина вона була хороша, любляча, до всіх лагідна. Мама Михайла та Маринки дуже хотіла собі таку невістку.
«Доню, та зроби, та тобі ж не важко. А Оксанка ж вагітна, по-перше. А по-друге, казатиме потім, що невістка – чужа кістка, батькам пожаліється, що ми її тут 0бражаємо. Втечуть тоді з Михайликом світ за очі, вже й не побачимо їх» – так завжди говорила Любомира Іванівна до рідної доньки. Дуже вже вона боялась, що буде поганою свекрухою, і син з невісткою переїдуть у Швецію, до батьків Оксани, – ті вже давно молодих кличуть до себе.
Маринка за таке ставлення мами Оксану дуже швидко зненавид1ла. «Хай би й їхали хоч на край світу!» – думала вона. І вже за місяць, коли хлопчик народився, вона вирішила помститись.
При першій же нагоді, замість привітати брата, сказала йому: «Дитина не твоя. Невже ти не бачиш? Він ж на тебе зовсім не схожий. Нагуляла вона тобі сина, от згадаєш моє слово».
За місяць-другий таких напучувань, Михайло й сам вже засумнівався, а чи дійсно ця дитина – його рідна.
Оксана гірко проплакала цілий тиждень, доки прийшли результати ДНК-тесту, який показав, що вірогідність батьківства складає 99.9%.
Михайло вибачався перед дружиною на колінах за те, що дозволив сестрі вселити у нього гидкі сумніви. А після цього вони зібрали речі й поїхали до Швеції у гості. На перший час у гості, а потім може й жити залишаться.
