В класі мого сина 4-токласника в класі всі діти ходять ночувати один до одного в гості. Спочатку мені не подобалась ця ідея, бо вихований я не так. До армії — мої батьки, особливо батько, контролювали, щоб уже о 20:00 я повернувся додому. Крок вправо, крок вліво — р0зстріл. Але дружина сказала, що це й не така погана ідея, зможемо відпочити вдвох. Тим більше, що на батьківських зборах з іншими батьками це також погодили.
Наш син, звичайна 10-ічка. На першу ночівлю ми його привезли й передали батькам його однокласника — з рук в руки. З собою ми йому дали все необхідне для ночівлі, дружина спекла пиріг, щоб полегшити якось участь батьків, які на це погодились, бо син наш їсть дійсно багато.
З собою наш син взяв весь автопарк іграшкових машинок, журнали, які він колекціонує, ігри для комп’ютера. Наступного дня він сам прийшов додому щасливий і задоволений таким відпочинком, та і ми з дружиною були задоволені не менше, тим що змогли такий довгий час побути лише вдвох.
Через місяць батьки Данила — хлопчика, в якого ночував наш син, привезли його на ночівлю до нас.
— Данило хороший хлопчик, проте дуже спокійний. Він якщо засне — ви його не будіть. Сказала його мама і видала нам його з “Швидкої допомоги”, на якій працює.
А Данило виявився гіперактивною дитиною. Його поведінка була схожа на ураган. Ні, скоріше на смерч. За першу годину він встиг: вилити чорнило в атласну постіль, розбити палкою сервіз і улюблену вазу дружини, замучити нашу собаку і нас з дружиною теж — бо це єдине, що ми не змогли зконтролювати двоє одночасно.
Данило не хотів їсти ні за яких умов. Жодна їжа йому не підходила або була несмачною. За годину я ходив в магазин 3 рази: за Колою, за “Несквіком”, за макаронами (саме з твердих сортів, бо інакші він не їсть) і за безлактозним йогуртом (бо макарони він ті самі, з твердих сортів, вирішив відмовитись їсти).
Тут раптом Данило хапає шматок шашлику до йогурту і біжить це все вибльовувати. Ну ще б. М’ясо і той самий безлактозний йогурт. Хоча, здавалось, не така вже й отруйна суміш. Після цього він біля унітаза і зовсім втратив свідомість. Ми з дружиною беремось його приводити до тями. Нашатир. Його мама телефон не бере. Що з ним?
— Якщо він зараз до тями не прийде, прийдеться викликати “Швидку”, його мама як раз на кареті за ним приїде. — Саркастично сказала втомлена дружина.
Данило прийшов до тями та сказав:
— Це все м’ясо. Моя мама ніколи не давала мені їсти, вона вегетаріанка. І мені завжди було так цікаво спробувати — яке воно на смак… — Сказав блідий Данило.
Поки моя дружина приводила його до тями — стало хоч на декілька годин, поки я прибирав зі столу і навколо, тихо. Тільки я закінчив — все почалося знову: крики, біг, битий посуд.
Нарешті стемніло, а враження наче місяць пройшов. Включаємо сину і його “дуже спокійному” другу нічники, та самі валимось з ніг на подушку. Було підозріло тихо, але ми були надто втомлені, щоб йти перевіряти сплять вони чи ні. Тихо? Ось і нарешті!
Ще не встигло засвітати, а нас вже розбудив дитячий вереск. Данило хотів в туалет по-рупному, але біг зі всіх ніг і врізався у двері — впав і обкакався.
Приходимо ми — лежить Данило в г*вні, в крові (він вдарився головою об підлогу, коли падав). Збоку наш син — наляканий і в сльозах. Запах? Ну ви й самі можете собі уявити. Добрий ранок, називається.
Поки дружина заспокоювала нашого сина — я накладав пов’язку на голову Данилу, потім помагав йому митись, бо він і сам — сидів в г*вні та плакав так, що це не можливо було якось зупинити. А обкакався він в речі нашого сина, які оділа на нього моя дружина після того, як він виблювався після вечері.
До ранку хлопці вже не спали, як розумієте, і нам спати не було ніякої можливості. Хоча б, ми включили бойовик, бо мультики взагалі не тримали уваги Данила — і хлопці дивились, а я рахував про себе години-секунди, коли це пекло нарешті закінчиться і шумного малого заберуть.
Нарешті приїхала його мама на “кареті” і забрала свого щасливого малого з пов’язкою на голові, АБСОЛЮТНО не здивувавшись і без зайвих запитань.
— Синок, тобі сподобалось ночувати в Дмитрика? – запитала вона лагідно.
— О так, це було чудово! А коли я прийду наступного разу? – в повітрі зависла нарешті тиша.
