Після закінчення університету я пішов працювати вчителем трудового навчання до сирітського інтернату. Роботу там не можна було назвати легкою, через те, що діти ж різні були й потрібно було вміти з кожним налагодити контакт. Але загалом працювати там мені подобалося.
Зараз мені вже 35, я й досі працюю вчителем в тій установі, мені ж не хочеться шукати іншу роботу, через те, що я люблю своїх вихованців. В особистому житті в мене теж все нормально – я маю гарну дружину, яку дуже кохаю, а дітей, правда, у нас з нею ще не має. Ми вже 9 років в шлюбі, а стати батьками все не можемо, тільки мріємо про це.
Ось недавно, до нашого інтернату прибули два новеньких хлопчики – два братики, яким по 7 та 9 років. Й так вони прикипіли до мене, наче все життя знають мене й вважають рідною людиною. Діти все хотіли, щоб я з ними побільше займався, або ж навіть й пограв у футбол на вихідних.
Дружині, звісно, не подобалося те, що у вихідні мене віднімають чужі діти і я пропадаю з ними до пізнього вечора. Вона почала ображатися на мене.
Бувало й таке, що мені вдавалося забрати хлопців до себе в гості, тоді я пригощав їх солодощами та чаєм, або ж ми грали в приставку. Марина в цей час не хотіла знаходитися вдома, її дратувала присутність інших у нашій квартирі, а дитячий сміх не давав нормально відпочивати, як вона казала.
Й ось тоді мені стало зрозуміло, що з моєю дружиною щось не так. Раніше вона так сильно любила дітей й просто марила ними, а зараз вони її дратують. Вже тоді я жив однією ідеєю – всиновити хлопців, але ж і розумів, що без Марини мені це не вдасться.
На диво, одного вечора, моя дружина заговорила зі мною про це все сама. Вона запропонувала звернутися до лікаря, бо визнала, що знаходиться в депресивному стані. Та це не дивно, адже вона винесла стільки нескінченних медичних обстежень, що вже збилася з ліку. А це все дуже виснажує, особливо коли ти дуже нервуєш з цього приводу і в тебе нічого не виходить.
З цією проблемою ми впорались разом. А вже через два місяці взяли до себе в гості хлопців, й при традиційному чаюванні з пончиками спитали у них, чи не проти вони, щоб ми з Мариною стали їхніми батьками.
Діти погодились. Дружина плакала. Я радів. Й Ви знаєте, з того часу пройшло вже 5 років, і мені хочеться сказати, що ми по-справжньому щаслива сім`я. Жодного разу ми не пожалкували про свій вчинок.
А ще, ось на цей Новий рік Марина написала нам всім листа, якби від Діда Мороза, де повідомила, що у нас всіх скоро буде маленька дівчинка: кому сестричка, а кому донечка. Не можна описати те, що я відчував тоді…Наша з дітьми радість не мала меж. Ось такий подарунок ми всі заслужили під ялинку цього року. Всім добра!
