У селі всі знають Тамару Дмитрівну, як чуйну турботливу людину, педагога, який виховав не одне покоління, жінку, яка ніколи нікого не залишить у біді та найтурботливішу маму та бабусю. Все життя вона пропрацювала у школі, спочатку вчительку, а потім завучем. Діти не тільки любили її уроки, а й радо забігали у гості, випускники навіть через роки після завершення школи її навідували, приходили з тортом пити чай та поговорити. Тамара Дмитрівна щиро цікавилася та переймалася долею кожного свого вихованця.
При всьому цьому її любові вистачало і на власних дітей, їх у неї було троє. Разом з чоловіком вони намагалися виховувати їх порядними, доброзичливими та привітними, як вони самі. Оплатили освіту, допомогли з житлом та змогли забезпечити усім необхідним, хоч самим доводилося через це економити. Діти вилетіли із батьківського гнізда, завели свої сім’ї і привозили у село уже своїх дітей. Коли чоловіка нестало, Тамара Дмитрівна забувала своє горе з учнями та онуками, тільки цим і трималася.
Та йшли роки, Тамара Дмитрівна вже не мала сил працювати, мала піти на пенсію. Діти вже були геть дорослі, онуки теж, стали приїздити нечасто, а потім і взагалі лише на день народження привітати і навіть на ночівлю не лишатися. Єдиним незмінним лишалися візити вдячних учнів, які не забували улюблену вчительку. А тому, як тільки приїздили у село, то забігали на трохи до батьківської хати і мчали навідати Тамару Дмитрівну. А коли жінка занедужала та злягла і подзвонила рідним, щоб приїхали ліків привезли та доглянули, то вони сказали, що саме ніколи, може якось пізніше, а як дуже зле, то краще у лікарню лягти.
Отак літнього вечора на веранді у сльозах її і застала колишня учениця Дарина. Вона забігла привітатися, сказала, що приїхала у відпустку, запитала, що сталося і коли почула, що сталося, то дуже обурилася. Обдзвонила своїх однокласників та друзів, наступного дня у Тамари Дмитрівни на подвір’ї метушився з десяток людей: одні прибирали подвір’я, інші були на городі, хтось куховарив, хтось взяв на себе прання. Колишні учні, як тільки дізналися про хворобу своєї вчительки, то кинули справи і приїхали допомогти та підтримати.
Тамара Дмитрівна ніяковіла, не могла приховати сльози вдячності і все намагалась комусь у чомусь підмогти, тож помічникам довелося по черзі мінятися, щоб відволікати її бесідами. Дарина сказала, що поки вона у відпустці буде сама приходити допомагати, наглядати, а потім домовиться зі своїми батьками та місцевими однокласниками і все буде добре. Також дівчина сказала, що у місті забіжить до дітей вчительки та присоромить їх, бо як же так можна, власну маму, яка все життя їм присвятила, лишить у горі.