Я завжди любила свого батька. Та він здається, що не надто відповідав мені взаємністю. Ні, у мене була повна сім’я, щаслива. Я не хочу скаржитись, проте ті умови, що склались сьогодні не дають іншого вибору. Захотіла просто сісти і написати вам усе те, що думаю. Інакше просто не витримаю і зірвусь.
Зараз я здала свого батька в будинок перестарілих. Там насправді чудові умови і я часто стараюсь таки відвідувати його. Проте, усі родичі мене без перестанку засуджують і ображають. Мовляв, я невдячна дитина, яка зовсім е має совісті. Сама живу і розкошую, а батька віддала в геріатричний пансіонат.
Хай так! Я безсовісна, проте я ж маю право жити, а не існувати. Крик душі просто втомлює мене. Людям важко щось довести, а вони навіть десятини того, що пережила я в свій час та й тепер, не знають. І пояснювати мені їм не хочеться. Тому пишу тут. Аби ви оцінили справедливо, розсудили чи така вже я грішна, як кажуть інші. Мама була старшою за батька на 4 роки. Доволі нетипова пара. Проте, жінка це була надзвичайної доброти і турботливості. Мама мене леліяла і любила, як ніхто інший. Її ласку я досі не можу згадувати без сліз. Та всю цю мою дитячу казку обірвало одне жахливе хоча таке коротке слово: «рак». Він забрав маму.
Вже у 13 років я залишилась лише з батьком. Він важка людина. Хоча й дуже любив матір, та й мене думаю теж любить. Інакше й думати не хочу. Проте, характер в нього складний. Тато – дитина військового, тому виховувався у надзвичайній строгості. І всю ту безмежну ласку та любов, яку давала мама компенсувала його строгість, точність, а іноді й жорстокість.
Він ніколи не обдаровував мене своїм добрим, ласкавим батьківським словом. І я іноді дивувалась тим родинам, де татусі пестять своїх доньок, жартують, граються. А я з батьком могла обговорити тільки серйозні питання. Згодом ми розійшлись, адже вже потрібно було навчатись. Університету у нашому містечку не було. Я переїхала. Тут змогла влаштувати своє життя. Маю хорошу роботу і виплатила кредит за квартиру. З батьком ми практично не спілкувались. Я двічі чи тричі приїздила за всі ці роки на свята, і ті батько псував своїми їдкими коментарями.
Минав час. Я змирилась з таким станом речей. Як могла, так батькові допомагала, та його вдячності і гідних слів не дочекалась ніколи. Прикро, та вже як є. Зараз дізналась новину, що батькові дуже зле. Поїхала таки і привезла його до міста на обстеження. Та чоловікові все гіршало. Сталось так, що йому ампутували кінцівки. Я батька обходила, як могла. Забрала до себе. Навіть відпустку на тиждень за свій рахунок взяла, що ми обоє звикли до нових умов. А він все жорстокіше поводився. Буркав, дивився якось несправедливо осудливо. А коли злився, то ще й мене у своїх проблемах звинувачував. Я спочатку плакала й терпіла. А потім таки запропонувала йому переїзд до пансіонату і він охоче погодився. Тепер ми обоє щасливіші. Звісно, це образно сказано. Бо та відсутність батьківського тепла завжди муляє мою душу.
