Рідного тата я ніколи не бачила та й не побачу – за рік роки після розлучення він загинув в автокатастрофі. Мені тоді було трохи більше трьох років і мати вже була одружена вдруге. Жили ми в мирі та злагоді до дня мого весілля.
Я ніколи не відчувала, що мене виховує чужа людина – вітчим завжди ставився до мене нормально. Не було сильної любові, але й не ображав і на цьому дякую. Я сприймала це як належне і спирала все на його характер – чоловік він стриманий, неговіркий та не дуже любить проявляти свої емоції.
Тим паче коли у мене народився молодший брат я теж не помічала за вітчимом особливої любові чи бажання бавитись з дитиною. Є – то й добре. Ми до такого звикли і ніколи не вимагали більшого. Зате мати нас постійно тішила подарунками, обнімала та цілувала ніби за двох. Особливо я відчувала її підтримку – коли мала була, то не дуже розуміла чому. Зараз мені зрозуміло, що мати хотіла підтримати мене за обох батьків, щоб я не відчувала себе покинутою.
Сім’я у нас була середньостатистична – батьки працювали на завод. Жили ми не багато, але й не бідували. На щастя я своїми силами вступила до університету, де й зустріла свого чоловіка – він на два роки старший за мене.
Після трьох років стосунків ми вирішили одружитись. На велике та пишне свято у нас грошей не вистачало, тому зробили вечірку тільки для рідних та друзів. Здавалось би, свято було веселим – але вітчим все зіпсував. Він дещо перебрав з алкоголем, після чого вирішив сказати тост перед усіма гостями. Спочатку він бажав нам щастя і всього хорошого, а потім пригадав і не надто приємні речі. Почав розповідати, що взяв маму з «багажем» і був змушений годувати чужу дитину. Що дав мамі умову – я не повинна заважати йому. І весело казав, що мама виконувала його умови, бо боялась залишитись на вулиці з дитиною. Назвав мене невдячною, бо частенько псувала йому настрій. Одне його тішило – народження сина та продовжувача його. А ще сказав, що радий, бо я злізла з його шиї і йому не доведеться більше годувати мене.
Сказати, що мені було соромно та образливо – не сказати нічого. Мій чоловік не витримав та просто вигнав Василя Мироновича геть – той і не зрозумів чому, бо був надто п’яний. Вечірка продовжилась, але осад залишився. Гості удавали, що не помітили нічого. А я – що це мене взагалі не зачіпило. Але це не правда – потім я тихо плакала на плечі у чоловіка.
Після того ми рідко приходили у гості до батьків – хоч мати просила вибачення і спихала все на алкоголь. Але моя образа сильніша за її слова. Я б і хотіла пробачити, але не можу. Ви б удали, що нічого не було, чи теж би перестали спілкуватись?
