З Миколою ми одружились, коли Маринці було вже два роки. Перший чоловік покинув мене одразу ж після народження доньки й взагалі не цікавився її життям – всю відповідальність за дитину я взяла на себе і ніколи не просила про допомогу.
Та коли я познайомилась з Колею, то зрозуміла, що життя продовжується і я хочу справжнього жіночого щастя. Миколі я одразу ж сказала про дитину й на диво він спокійно на це відреагував і сказав, що чужих дітей не буває. Я була певна, що він мене кохає, а отже прийме і дитину – в іншому випадку я б не погодилась на одруження.
І справді, я не помились, мій чоловік став справжнім батьком для Марини та виховував її як рідну. Ми вирішили, що не будемо розповідати поки доньці хто її біологічний батько – підросте й піднімемо цю тему.
І все у нас було прекрасно окрім стосунків зі свекрухою – вона так і не змирилась з тим, що її син привів невістку з дитиною. Якщо на початку наших стосунків вона намагалась протестувати, але отримувала опір Миколи, то потім просто або ігнорувала мене, або намагалась образити. Я часто просто ігнорувала це, бо не хотіла ні конфліктів, ні сварок. Та й в гості я не так часто ходила – тільки на сімейні свята, щоб зайвий раз не дратувати Ірину Павлівну.
Мою дитину жінка теж не прийняла – я й не вимагала. Вона не зобов’язана любити чужу дитину. Єдине тішило – вона не ображала її, принаймні намагалась стримуватись. А Маринка моя шубутна дівчинка й часто могла накапостити, чим дратувала свекруху – але та тримала себе у руках. Я, звісно, вчила доньку, що так поводитись не можна, але вона часто забувала про вчення і знов починала.
Якось нам знову довелось зустрітись – на ювілеї свекра. За столом зібралась уся родина – всі веселились, розмовляли та гостились. І діти, як то буває часто, бігали за плечима, грались та шуміли. Далека родичка мого чоловіка, яка не знала, що дитина не його, весело сказала:
– Ваша Маринка таке шило мале – у кого вона вдалась, адже Микола такий спокійний був?
– А чого це вона мала вдатись у Миколу, якщо вона не його дитина. Хто знає, що за батько в тої дитини. Там ще ті гени можуть бути, а нам то розгрібати, – злісно сказала свекруха.
Всі за столом завмерли, Микола крикнув на матір, а я розплакалась.
– А ти чого тут нюні розпускаєш? Прийшла сама і притягла свою дитину і ще й плаче. Ти знаєш, що я не такої невістки хотіла, з нагуляною дитиною, але ж терплю. Ти маєш бути вдячна нам, що ми тебе прийняли, – єхидно сказала Ірина Павлівна.
Я просто мовчки вийшла з-за столу і більше ніколи не прийшла до їхнього дому. Микола пішов за мною і хоч намагався якось нас примирити – ми так і залишились ворогами та чужими людьми.
