«Ти тут ніхтo і звaти тебе ніяк. Це моя бабуся і моя квартира. Ти зобов’язана відмовитись від спадку», – дратувався чоловік

З Миколою ми одружились одразу після університету – молоді, щасливі та з великими планами на майбутнє. І спочатку все було добре: ми обоє знайшли хорошу роботу, орендували красиву та недорогу квартиру і могли дозволити собі та гарно вдягатись, і відпочивати, і смачно їсти. Ми жили на повну – подорожі, прогулянки з друзями, придбання власного автомобіля. Життя було молоде та безтурботне.

Дітей ми не планували так скоро, але трапилось так, що я завагітніла через 2 роки після весілля. Звісно, ми спочатку були розгублені, але зрозуміли – час ставати батьками. Хоч ми підозрювали, що наше життя зміниться, але не думали, що так сильно.

Коли я вийшла у декрет, то наш сімейний бюджет скоротився у два рази, а витрати при цьому зросли. Відповідно нам довелось жити більш економно: ніякого нового одягу, подорожі відкладаємо на кращі часи та й ми вже не могли собі дозволити вечеряти через день у ресторані. Та й часу на все це не вистачало – я втомлювалась через догляд за дитиною та хатні справи. Микола ж мене спочатку розумів, але з часом почав дратуватись.

Він все частіше затримувався на роботі, все частіше йшов з друзями до пабу. Я ж залишалась сама з дитиною, готуванням їжі та прибиранням. Не дивно, що я часто була дратівлива – недосипання, втома та однотипність всіх днів. Ще й чоловік не хоче допомагати.

Миколу дратувало все: плач дитини, мій не надто охайний вигляд і ще й витрати. І все частіше він мені потикав тим, що він мене годує. Я була роздавлена, але терпіла заради дитини.

Та терпіти довелось недовго – одного дня Микола просто не прийшов ночувати додому, а на наступний день прийшов і забрав частину своїх речей. Як виявилось – мій чоловік знайшов собі нове кохання, яке не обтяжене ні турботами про дитину і завжди гарно виглядає. І знаєте – я спокійно прийняла це, адже була готова до цього. Ми давно перестали розуміти одне одного – чоловік не витримав випробування труднощами.

Єдине, що мене турбувало – Микола не поспішав допомагати нам і ще й попросив виїхати з його квартири. От цього я не очікувала.

Але нас підтримали батьки та бабуся Миколи – вони допомагали нам грошима, а Анна Миколаївна взагалі забрала нас до себе жити. У бабусі була власна двокімнатна квартира. Там ми й оселились з донечкою Марусею. З часом бабуся вирішила переписати квартиру на мене та доньку. Спочатку я відмовлялась, але подумавши – прийняла подарунок. нам не було куди йти, батьків у мене не було та й іншої рідні теж. Так і домовились.

Про такий цінний подарунок дізнався Микола і дуже здивувався – він розраховував, що ця квартира перейде йому у спадок. Тому я не дуже здивувалась, коли він прийшов поговорити – хоч до того я не бачила його більше, ніж пів року.

Наша розмова не клеїлась – Коля не міг сказати прямо, що він хоче. Він підбирав слова та все ж не втримався і сказав те, що думав:

– Ти повинна відмовитись від спадку. Ти тут ніхто, а я рідний онук. Я продам квартиру і дам якусь суму Марусі. Тобі вистачить і того – ти не маєш жодного стосунку до квартири. Це моя бабуся.

– Вибач, Микола, але це вирішувати не тобі. Твоя бабуся залишила квартиру мені та доньці – твої батьки не проти.

Микола був роздратований, але нічого не зміг зробити. Погрожуючи мені судом він гримнув дверима. Більше він мене не цікавив. Я ще більше впевнилась в тому, що зробила правильно – прийняла подарунок бабусі. Тепер ми не будемо залежати від когось – ми самі стали власниками житла. А бабуся живе з нами – і їй добре, і нам.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
«Ти тут ніхтo і звaти тебе ніяк. Це моя бабуся і моя квартира. Ти зобов’язана відмовитись від спадку», – дратувався чоловік