Із майбутнім чоловіком ми разом навчалися в інституті, він був на кілька курсів старший, але жили в одному гуртожитку, на одному поверсі. Це були такі чудові часи у нашому житті: студентські посиденьки ночами, гра на гітарі, участь у концертах та спектаклях та балачки до самого сходу сонця. Ми були молоді, вільні, веселі та щасливі. Жилося тоді легко та безтурботно, хоч і грошей зовсім не було, але ті часи згадую із великою теплотою.
По завершенню навчання ми переїхали на орендовану квартиру, життя там звісно було комфортніше, але таких веселощів, як у гуртожитку вже стало менше. Доросле життя воно таке, серйозне та рутинне. Треба було турбуватися за оплату оренди, рахунків, потроху обставляти житло, робити заощадження на майбутнє, готуватися до одруження. Коротше кажучи, закрутилося життя, завертілося.
Згодом одружилися і у нас народилася перша дитина, потім друга, потім третя. Отак ми незчулися, як рутина та доросле відповідальне життя поглинуло нас із головою. Почалися безсонні ночі пелюшки, іграшки, ходіння по поліклініках, у чоловіка почалися постійні мороки, де б більше заробити і він таки влаштувався в одну серйозну компанію. Поки я давала раду дітям, чоловік будував кар’єру і, варто зауважити, йому це добре вдавалося. Його цінувало керівництво, йому швидко отримав перше підвищення, потім ще одне. Так він дуже швидко доріс до керівника департаменту, а згодом і до заступника генерального директора.
Коли найменшенькому ще й двох рочків не було, ми уже переїхали у власний будинок. Це був просторий світлий будинок із мансардним поверхом. Там у кожного з малих була власна кімната, у нас затишна спальні, вітальня та кухня. У дворі була альтанка та невеликий сад. Дітям там було просто чудово: велике подвір’я, свіже повітря та простір для розваг. Мені теж подобалося жити у власному будинку, роботи звісно додалося, але й можливість працювати у власному саду, запрошувати друзів на пікніки по вихідних та нарешті нагода завести кількох песиків, про яких ми з дітьми так мріяли, все це було того варте.
Та все у цьому житті має ціну. Чоловік у мене дуже хороший і працьовитий, поки я в декреті з дітьми на ньому вся родина тримається, але ми з дітьми майже не бачимо його. Він коли їде зранку на роботу, ми спимо ще, а коли повертається, то часто уже спимо. Я не знаю навіть що робити, звісно ж я не можу вимагати у чоловіка змінити роботу, адже ми живемо на гроші, які він заробляє, але й жити так, щоб бачитися лише по вихідних це ж не діло. Без перебільшення, діти скоро перестануть його впізнавати, побоююсь, що меншенький батька лише по фотографіях знатиме. Я іноді згадую ті часи, коли ми були бідними але такими щасливими студентами і проводили весь вільний час разом.
