Батьки моєї подруги познайомилися, одружилися і довго проживали за межами нашої країни. Іра теж народилася там, а коли їй виповнилося три роки, то батьки вирішили привезти до бабусі та дідуся в Україну, а самим залишитись ще на кілька років, щоб заробити на житло, авто та інші необхідності.
Так цих кілька років затягнулися на два десятиліття. Ми уже студенти, а Іра згадує, коли її маленьку відправляли літаком з бабусею, то обіцяли, що скоро приїдуть і всі разом житимемо у новій квартирі, подорожуватимемо, але так не сталося.
Цього року влітку приїхали батьки, рідні сподівалися, що вони вже залишаться на постійне проживання. Та – ні, у перший вечір за святковим столом зайшла мова про плани на майбутнє і батьки впевнено заявили, що через два тижні повертаються.
За кордоном у них стабільність, розмірене життя, там вони впевнені у своєму майбутньому. Згодом додали, що навіть планують купити там житло, щоб не орендувати більше, а вже осістись на одному місці.
Іра довго не витримала і почала доводити їм, що і в Україні можна бути впевненому у завтрашньому дні, що вона живе у країні молодій, яка розвивається, вчиться на власних помилках, але найголовніше не стоїть на місці. Батьки не вступали з нею у діалог, а просто мовчки слухали. Вкінці додала, що як країна може розвиватися, ставати кращою, коли з неї всі тікають шукати кращого майбутнього будь-куди, головне, щоб тут не залишитися. А чому тоді у бабусі та дідуся така мала пенсія? Та тому, що ті, хто мали платити податки своїм, платять чужим….
Коли Іра розповідала мені цю історію, то так хвилювалась, що аж руки почали тремтіти. Я її розумію і підтримаю. Вона виростала тут і хоче надалі будувати свою сім’ю, кар’єру, виховувати дітей в Україні. Я теж не бачу свого майбутнього за кордоном. А що з цього приводу думаєте ви?