Я завжди була прив’язана до своєї родини, оскільки з самого дитинства мене вчили, що завжди потрібно допомагати своїм рідним та близьким, ділити з ними шматок хліба, та жертвувати собою заради них. Тому, коли була молодшою, покинула думки про навчання в університеті, аби тільки допомагати своїм братам та сестрам.
Всі вони завжди звертались до мене, коли потрібна була якась допомога: посидіти з дітьми, доглянути за господарством, приготувати величезні сумки, аби надіслати братові в інше місто, де він вчився, тому я залишилась без освіти, але з хорошими стосунками між нами, рідними людьми.
Невдовзі я вийшла заміж, переїхала жити із села в місто, народила двох чудових дітей, мій чоловік був прекрасним сім’янином, доки не почав пити і не покинув цей світ. На той час син з донькою були вже доволі дорослими, тому я лишилась жити одна. Діти навідували мене, брали з собою на відпочинок, давали гроші, коли мені щось було потрібно.
Мої всі рідні жили в селах, та найбільше завжди я спілкувалась зі своєю сестрою Зінаїдою. До неї я приїжджала, аби допомогти з дітьми, коли вони були менші, а коли всі виросли, я почала їздити до неї, аби допомогти з господарством. Не було, мабуть, року, коли вона копала картоплю без моєї допомоги. До того ж я ніколи не просила в неї нічого, бо мала змогу купити сама, навпаки, привозила різні цукерки та ковбаси племінникам, яких не було в них в селі.
Зінаїда сама пропонувала взяти трохи моркви, картоплі з собою. Також вона вирощувала багато скотини: корови, поросята, кролі та кури з качками. Весь двір був наповнений різною живністю. Та сестра постійно все возила на базар, аби продати. Овочі — будь ласка, але от м’яса вона ніколи ніякого не пропонувала. Це мені було трохи образливо, адже я завжди стараюсь привезти їй всього і побільше, аби вона мала багато всього смачненького, а вона навіть нічого не пропонує.
Та нещодавно я подзвонила до сестри, та попросила, аби та передала мені автобусом кілька курочок домашніх, бо на базарі нічого хорошого не купиш — всюди намагаються обдурити, підсунути щось погане. Я їй кажу : “Давай обмін, ти мені дві курки, а я тобі ковбаси твоєї улюбленої передам, та й цукерок трохи. Може тобі ще що треба, то не мовчи!”. Зіна погодилась, передала мені те, що я просила, а я їй те, що обіцяла. І тут дзвонить мій телефон, і сестра питає, чи хороших вона мені курок передала, кажу їй: “Звичайно хороших — все домашнє набагато краще, ніж магазинне!”. І тут у відповідь мені пролунало те, що мене просто шокувало: “Давай тоді за магазинною ціною розрахуємось. По сто двісті гривень за кожну і досить!”.
Тобто Зінаїда щоразу просить, аби я їй передала то те, то те, і ковбаси їй треба, і напірників на нові подушки, одного разу я їй навіть велосипеда для онука привезла, і все це просто так, без грошей, а вона мені жаліє раз у житті курку дати? Це для мене було таким потрясінням, і я довго не могла прийти в себе, адже нас виховували однаково, одна і та ж мама розповідала про те, що ніколи не можна шкодувати нічого своїм рідним, а зараз моя сестра каже платити мені гроші за двох курок, хоч ті продукти, які я передала їй, коштують практично так само.
Відтоді довгий час я не їздила до неї, не телефонувала, і вона, може, навіть не зрозуміла чому так… Нещодавно пролунав телефонний дзвінок — телефонувала сестра. “У мене свіжина буде через три дні. Можу тобі коров’яче стегно передати за базарною ціною, – каже вона, – а ти мені цукерок передаси, хоч онукам на новий рік подарую…”. Зіна не встигла договорити, бо я поклала слухавку. Не хочу більше нічого чути ні про її м’ясо, ні про сестру, досить. Так родичі не вчиняють…
