“Я не можу терпіти більше їхніх криків! Чому вчителі думають, що ми змушені терпіти їхні знущання над дітьми? Це не так, те не так, їм взагалі реально якось вгодити? – Плачучи, говорила моя сестра Інна мамі. – А ти слухай, Аню, та запам’ятовуй: вчителям ніколи не догодиш, бо вони завжди будуть невдоволені твоєю роботою, як би добре ти не працював; їх не влаштовуватимуть твої знання, бо їх завжди буде мало, як би старанно ти б не виконував домашні завдання…” – Інна не встигла договорити, як її перебила мама.
– Досить! Перестань лякати мені дитину. Ти чому так сваришся? Навіщо розповідаєш такі нісенітниці?
– Нісенітниці? Ось, – тицьнула вона пальцем у відкритий зошит, що лежав на столі, – ось! Двійка! Я помилилась всього двічі, а вона сказала, що з такими успіхами я стану двієчницею. – голосно плакала сестра, – Ірина Василівна, вчителька української мови, просто жахлива! Я не хочу ходити до неї на уроки!
Інна лила гіркі сльози, а я спостерігала за всім, і боялась того дня, коли мені доведеться піти до школи, де страшні вчителі змушують плакати дітей через якісь писульки в зошиті.
Коли настав той день — Перше вересня, я йшла до школи зі спітнілими руками та лобом. “Злі вчителі, вони будуть сваритись, кричати на мене. Я ще не дуже добре читаю, і букви в зошиті виходять кривенькими. Боюсь. Боюсь. Боюсь” — такі думки супроводжували мене всю дорогу до школи. З моєї дитячої голови ніяк не виходив той вечір, коли моя чудова сестричка Інна плакала, сидячи над зошитом.
Та, на диво, вчителька, яка стала моїм класним керівником у 1 класі, була просто прекрасною. Вона щиро посміхалась до всіх дітей, розмовляла із нами, розповідала, що нам тут дуже сподобається, хоч у це мені зовсім не вірилось.
На диво, кожен урок проходив із нею чудово. Я розуміла весь матеріал, добре запам’ятовувала сказане вчителькою на уроці. Вона постійно підтримувала нас, її учнів, і повторювала той матеріал, який ми зрозуміли не дуже добре.
Дивно, але я ніколи не бачила Вікторію Владиславівну злою чи сумною. Посмішка ніколи не сходила з її обличчя. Завдяки цій прекрасній людині я почала пишатись собою та своїми досягненнями, оскільки чула її похвалу десятки разів за день. Часто її відношення до мене було набагато кращим, ніж відношення рідної мами.
Вчитель — це було покликання Вікторії Владиславівни. Думаю, нікому так не личила ця професія, як їй. Всі її учні обожнювали свою вчительку, а моя сестра повірити не могла, що класний керівник може були таким.
Вікторія Владиславівна навчала нас лише з першого по четвертий клас, а потім у нас з’явилась інша вчителька. Та я ніколи не забувала про неї. Після уроків мені хотілось забігти до неї в кабінет, аби розпитати про її нових учнів, а вона була й не проти, коли я приходила. На диво, вона завжди мала чим пригостити, розпитувала про мої досягнення…
Навіть тоді, коли я закінчувала школу, мені хотілось в першу чергу привітати її з останнім дзвоником, а не тих вчителів, які навчали мене протягом усього шкільного шляху.
Вона прив’язала всіх своїх учнів до себе завдяки нитці любові та добра, якою “прошила” серце кожного з нас.
Зараз мені 30 років, і коли мої діти йшли до школи, я так сподівалась на те, що їм трапиться Вікторія Владиславівна на їхньому шляху. І, ви знаєте, це так і сталось. Моїй радості не було меж, оскільки мій син Віктор навчатиметься у цієї чудової людини.
Я обіцяла йому, що його навчання проходитиме легко та просто, адже моя перша вчителька пояснює просто чудово! Вона любить дітей, і це так важливо. У нас час так мало людей, які готові повністю віддатись своїй справі. Не вистачає тих, хто любить дітей, проведений час із ними, і не злиться через те, що часто вони бувають трошки бешкетливими.
Першого вересня, коли мій син йшов до школи, я купила величезний букет, і подарувала його Вікторії Владиславівні. Вона відразу мене впізнала, і ми обидві заплакали від щемливості моменту. Я надзвичайно вдячна цій людині за все, що вона мене навчила, і що вклала в мене!
