Моя теща, Марія Іванівна, отримала колись у спадок від бабусі заміську дачу. Це був гарний будинок з гарним, доглянутим садом та великим квітником. Завжди пишалася, що у неї є така садиба. Коли мала здоров’я – їздила туди та займалась городом.
Але так, як це далеко від міста, і туди потрібно довго їхати – з віком Марія Іванівна вже не мала здоров’я ні їздити туди, ні тим паче працювати в городі. Так там вся ділянка і заросла, а будинок понищився.
Теща живе сама, вона вже давно розлучена, має лише одну дочку Ірину – мою дружину. Чомусь, вона мене одразу не полюбила. Вважала, що хочу на їхній сім’ї нажитися. Навіть коли у нас народилася донечка – нічого не змінилося. Я люблю свою сім’ю, та нічого поганого їм не хочу.
На всі мої спроби допомогти з будинком я чую лише відмови.
– І що цей будинок просто стоїть?
– Так, заростає й обвалюється, адже за ним потрібно доглядати. Я готовий хоч вже докладати всіх зусиль, щоб привести все в порядок. А там роботи дуже – дуже – багато. Насправді крім мене там нема кому це все робити.
Шкода, адже насправді там гарна місцина, не далеко ліс, річка. Можна зробити ти все дуже гарно. Дружина мене в цьому підтримує, до того, сама думала над тим щоб привезти там все до ладу і здавати його в оренду – додаткові кошти ніколи не бувають лишніми.
Я досить непогано заробляю, я майстер у своїй справі. В принципі нам на все вистачає, правда, поки що тільки плануємо купити квартиру. І про майбутнє доньки також треба думати.
Та нічого не міняє думки Марії Іванівни.
– Поки я жива ця дача моя! – це що вона говорить.
І ми, і теща прекрасно розуміємо, що у неї вже немає здоров’я, щоб там працювати та цим всім займатися.
Завжди задаю собі запитання «Чому не прийняти мою допомогу?» – я від щирого серця її пропоную.
Адже навіть коли я б це зробив і ми здавали в оренду його гроші все одно вийшли її дочці та внучці.
Марія Іванівна напевне просто про це не думає. Легше просто відмовити та звинуватити мене.
Як то кажуть «і сам не гам, та іншим не дам»
