У свої 63 роки я маю переїхати на кілька років жити в інше місто, за тисячу кілометрів від дому. Навіть не знаю чи зможу я ще побачити рідну домівку, чи дoжuвe моя дружина до мого приїзду, але тільки так зможу забезпечити житлом свою доньку, нашу тендітну принцесу

Ми з дружиною так довго не могли завести дітей, що нашу доню вважали благословенням Божим. Вона ні в чому не мала відмови, мала дорогі іграшки, потім дизайнерські сукні, навчання у престижному ВУЗі.

Ми з дружиною розуміли, що надто її балуємо, але не могли ні їй відмовити, ні собі у бажанні дати найкраще найкращій доні у світі. Вона виросла гарною та розумною, від женихів відбою не мала. Але в той самий час ми намагалися виховувати її незалежною, тому вона зосередилася на кар’єрі. Свою родину заводити не спішила.

Ми тішилися з того, що дитина живе й досі з нами, але все ж хотіли дожити до онуків. Дочка лише відповідала, що ще не час і взагалі для онуків та родини треба мати власний куток, що не вживемося ми двома родинами у нашій двокімнатній квартирі.

Ми з дружиною почали потроху збирати доні на власне житло. Я мав гарну роботу, тож ми сподівалися, що за кілька років зможемо назбирати на перший внесок і взяти квартиру в іпотеку. Нарешті назбирали необхідну суму і почали підшукувати варіанти квартир.

Аж раптом у моєї дружини діагностували рак. Нам пощастило, що це було на ранній стадії, тому, витративши заощадження на іпотеку та розмінявши квартиру, ми змогли провести їй лікування та досягти ремісії.

Ми всі дуже раділи. Святкували день, коли лікар оголосив про ремісію, як другий день народження дружини. Доня також раділа разом з нами. Пройшло півроку і дружина почала трохи наполегливіше говорити про онуків, бо почала боятися, що не доживе, щоб їх побачити. Тим паче, що у дочки на той час були стосунки з хлопцем.

Дочка на це реагувала нервово і говорила, що у нього житла немає, а вона і раніше боялася, що доведеться жити у її дитячій кімнаті, то зараз вона й думати не хоче про те, що стосунки доведеться починати, живучи разом з батьками. Нас тішила її незалежність і розуміння, що не варто повністю покладатися на чоловіка, але ж ми розуміли варіанти оренди житла, життя разом з його батьками, хай і в іншому місті. Але дочка і слухати це не хотіла. Говорила, що на родину та дітей зважиться лише після того, як матиме гроші на власне житло. Але зараз вона на нього і не думала збирати чи відкладати, хотіла пожити для себе у своє задоволення.

Ми з дружиною із повагою та розумінням ставимося до особистого життя доньки та до її вибору. Просто, якщо чесно, хочеться знати, що лишаємо її на цьому світі не одну, а з родиною та дітками, можливо це через те, що ми самі надто довго чекали на неї.

Мені на роботі запропонували поїхати в інше місто, на протилежному боці країни й запустити там філіал нашої компанії, координувати його та слідкувати за процесами. Добре те, що робота гарно оплачується, але погано те, що має там бути весь час, майже без вихідних та відпусток. Розумію, що вік 63 роки досить поважний і невідомо навіть чи доживу до наступного приїзду додому, але найбільше лякає те, що у дружини може статися рецидив і я не побачу її. Ми з дружиною довго радилися чи варто це робити, бо так хочеться останні роки життя провести поруч, але таки вирішили, що раз щастя та родина дитини залежить від власного житла, то варто спробувати її ним забезпечити.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
У свої 63 роки я маю переїхати на кілька років жити в інше місто, за тисячу кілометрів від дому. Навіть не знаю чи зможу я ще побачити рідну домівку, чи дoжuвe моя дружина до мого приїзду, але тільки так зможу забезпечити житлом свою доньку, нашу тендітну принцесу