Я завжди дивувалась, як це так, щоб батьки не допомагали своїм дітям чи пропонували їм жити окремо. Для мене це було дикістю – ви ж самі цих дітей народили й тепер хочете позбавитись, це ж до останнього відповідальність тих, хто народив. І такої думки була доти, доки сама не стикнулась з дорослішанням власних дітей.
У нас з чоловіком за час шлюбу народилось двоє хлопчиків – Марко, старший, йому 28, а Степану 25 років. В міру можливостей виховували їх та прищеплювали моральні цінності. Знаєте, батьки часто жаліються, що хлопців виховувати важче, проте якихось глобальних проблем у нас ніколи не виникало. Так, інколи було не просто встигнути за їхніми витівками, але це ми пережили.
Після школи сини один за одним поступали в університет та будували свої мрії на майбутнє. Так вийшло, що Марко поїхав навчатись в інше місто, тому переїхав у гуртожиток, а Степан залишився у нас та навчався в місцевому університеті. В цей період ми з чоловіком повністю забезпечували хлопців, навіть коли ті знаходили собі якісь підробітки, цього їм вистачало лиш на якісь “плюшки”. Та й ніхто їх не змушував повноцінно працювати – основне завдання було лиш у тому, щоб добре вчитись та здобути хорошу освіту.
На останньому курсі старший син раптом вирішив одружитись зі своєю дівчиною. В принципі, ми були не проти, лиш сподівались, що таке рішення обдумане, адже на ногах добре вони не стояли. Весілля довелось організовувати батькам з обох боків та що не зробиш заради щастя своєї дитини. Благо, після закінчення університету Марку вдалось знайти хорошу роботу з перспективою кар’єрного росту і зміг свою сім’ю забезпечувати сам.
А згодом у них народилась донечка – наша люба онука Оленка. Тоді вже наш син почав по трохи просити у нас допомоги. Спершу це було щось мінімально – приглянути за онукою, чи поділитись якимись консерваціями. Погодьтесь, батькам тільки в радість таким чином помагати своїм дітям, але з часом ці запити росли. Оленку залишали нам вже не на пів годинки, а на декілька днів, почали позичати гроші й не завжди це були невеликі суми.
Степан же в той час навіть після закінчення університету, не дуже спішився шукати якусь роботу – сів нам на шию і прекрасно себе почував. І лише після того, як мій чоловік сам знайшов йому роботу і змусив піти на співбесіду, той почав сам заробляти. Проте, цих грошей ми не відчували – як і раніше комуналку та їжу оплачували самі. А всю зарплату син тратив лише на свої забаганки та гулянки.
Якийсь час ми з чоловіком терпіли це і сприймали за норму, та з роками нам ставало все важче тягнути дорослих дітей на собі. Тому ми вирішили, що пора їм самим відповідати за себе – мама з татом же не завжди будуть поруч. Старшому синові сказали, що надалі не позичатимемо йому великі суми, а молодшого попросили влаштовувати своє життя і починати жити окремо. Вважаю, що ми все зробили правильно, адже які з них чоловіки, якщо вони так залежать від батьків у свої майже 30 років.
